33 глава

Уляна

За день до від’їзду дівчат сталося ще дещо.

Вранці Лора прокинулася майже зеленою, її страшенно нудило. Напередодні ввечері вона сама з’їла велику піцу з морепродуктами. Таку більше ніхто з нас не замовляв, тому було цілком вірогідно, що могла отруїтися нею.

Лора майже виштовхала нас на пляж, пообіцявши залишатися на зв’язку, та в разі погіршення стану, обов’язково нам повідомити. Господиня для неї нарвала м’яти та заварила чай, сказала, щоб ми не турбувалися, бо вона все одно буде поратися на подвір’ї та у разі чого допоможе. Тож ми з дівчатами пішли, залишивши Лору під наглядом.

Через півгодини я набрала її, аби дізнатися як вона почувається. Але Лора відбила виклик та написала мені, що їй краще, вона лягла спати й зателефонує мені, як прокинеться.

Через деякій час вона й справді зателефонувала, попросила мене швидко прийти, а дівчат залишити на пляжі. Пояснила це тим, що в них і так останній день, а ми впораємося самі. На пропозицію викликати швидку відмовилася.

Я бігла, наче скажена, аби швидше дістатися додому. Застала Лору на ліжку й в сльозах.

- Лорочко, може викличмо швидку, якщо тобі так погано? – кинулася я до неї.

- Не потрібно, я вже записалася до лікаря, - рюмсала вона. -  Ти ж підеш зі мною?

- Звісно, піду. Коли? – обіймаю її, пригладжую розпатлане волосся. – Ти зможеш йти?

- Я ж не інвалід, - знову починає ревіти. – Тут недалеко приватна клініка… Мені страшно…

- Люба, ну чого ти? – гладжу її по спині, а вона схлипує. – Тобі так погано?

Вона плаче, а я помічаю поруч із ліжком причину її сліз. Три тести з двома смужками – це серйозно. Отруєння виявилося вагітністю.

- Ох-х, ну й налякала ти мене, подруго! Подивись на мене. Прошу… - вона піднімає зарюмсане обличчя. – Сонечко, ти вагітна?

- А що вже помітно? – сарказм, то вже краще, ніж сльози.

- Звісно, помітно. Їж багато, ревеш, як білуга, красива страшенно, тести по всій кімнаті розкидала. Продовжувати? – витираю їй сльози.

- Не потрібно… Йди в душ, а я умиватися. До лікаря підемо…

Приватна клініка знаходилася в 10 хвилинах від нас. Поки йшли, Лора остаточно заспокоїлася й вже виглядала не такою розгубленою.

- Тарасу вже повідомила?

- Поки що не буду. Не хочу по телефону. Скажу, як приїду…

У клініці вагітність підтвердили – шостий акушерський тиждень. Зробили аналізи та УЗД.

Лора вийшла з кабінету, тримаючи в руках перше фото малюка. Ми довго розглядали це диво мовчки – розміром із горошинку, всього 5 міліметрів, але вже можна було розрізнити головку, тільце та зачаточки малесеньких ручок та ніжок. А ще нам здалося, що ми розгледіли цяточку-горбочок на тільці, можливо, це його серденько. Потрібно буде знайти інформацію та почитати про це докладно.

Неймовірні відчуття, коли є можливість спостерігати за зародженням та розвитком нового життя!  Хоча… Я поки що не уявляю себе мамою.

- До сих пір не віриться, що це реально! - було першим, що сказала подруга, розтираючи рукою скроні. – Це так… - Лора невизначено покрутила пальцями у повітрі. – Підемо?

- Ти зараз нормально почуваєшся? Що сказав лікар?

-  Сказала, що мої гормони зараз влаштовують мені бурі, тому настрій та самопочуття відповідні. Токсикоз теж на такому терміні є майже у всіх. Зі мною та з дитиною все нормально…

- То тебе можна обійняти та привітати? – обережно запитала я.

- Мабуть… Обійняти точно можна. А з привітаннями не впевнена…

- Це, певно, твої гормони. Пішли, моя хороша.

Лора попросила поки що нікому не розповідати про її вагітність. Тому для наших сусідок, які турбувалися і телефонували вже кілька раз, ми залишили версію з отруєнням.

Я бачила, як Лора кілька разів відбивала виклик, коли телефонував Тарас. Здається, їй дійсно потрібен час, аби заспокоїтися та прийняти цю несподівану новину.

Дарма я вважала, що на сьогодні сенсаційних новин вже достатньо.

Мама зателефонувала ввечері, запитала чи не передумали ми повертатися, як планували, а коли я відповіла, що все в силі, почала вмовляти мене залишитися ще на пару тижнів. Притому робила це настільки наполегливо, що в мене виникли підозри.

- Мам, щось сталося? – я перервала її чергову спробу довести мені, що вдома все одно немає чого робити.

- Ти тільки не нервуй… - поганий початок. Після таких слів починаєш нервувати навіть тоді, коли був спокійним. – Приходив Гордій.

- Він мені не телефонував…

- Це було очевидно. Я відкрила двері й була вражена, побачивши його. Попередила, що тебе немає вдома, а він ніби й не чув, пройшов повз мене… Я розгубилася навіть. Він зняв взуття, зайшов у твою кімнату, уважно роздивляючись… Не знаю, що він намагався побачити.  А потім сів та повідомив, що буде чекати на тебе.

- Во-у… - це єдине, що я змогла видихнути. Це зовсім не схоже на Гордія.

- Уляночко, я була шокована та сказала, що ти сьогодні не повернешся. Ти б бачила його очі! Він точно не очікував таке почути, аж в обличчі змінився…

- Він очікував знайти мене там, де залишив. Як, і завжди…

- Може й так… Бо аж надто голосно та нервово поцікавився: «А де вона?» Я відповіла, що на морі. В нього аж вирвалося: «Як?!», ще й жовнами заграв. Але потім опанував себе та запитав коли поїхала й знову був здивований почувши, що як і збиралась. Ще його цікавило, з ким ти поїхала…

- Цікаво… але він не вважає за потрібне мені сповіщати такі дрібниці, коли це стосується його! – здається, бурі не тільки у вагітних.

- Доню, вибач, але я йому розповіла з ким ти і ще відповіла на питання де саме ви відпочиваєте. Мені здалося, він був весь на нервах… Ще повідомила коли ви приїжджаєте. Навіть номер поїзда, час прибуття та номер вагону сказала. Можливо, ти не хотіла… Це просто сталося так несподівано.

- Не переживай… Все нормально. Впевнена, він все одно не зустрічатиме.