32 глава

Уляна

Ранок ми зустріли під голоси наших нових сусідок, які жваво та голосно спілкувалися з господинею.

Ми познайомилися та швидко знайшли спільну мову.

Дівчата були на пару років старші за нас, жили в Києві та приїхали сюди на тиждень. Через півгодини ми вже разом із ними снідали на нашій веранді та обговорювали спільні плани на відпочинок. Дівчата були компанійські й складалося враження, що ми добрі знайомі, які приїхали разом відпочивати.

Разом ми і вирушили на пляж.  Подовгу сиділи у воді, грали в м’яч, дуріли, пірнали, засмагали, ділилися кумедними історіями, грали в Уно. Ми настільки захопилися, що не помітили, як пролетів час й почало сідати сонце. Настрій був чудовий, додому йти не хотілося. Вирішили продовжити вечір в кафе на пляжі.

Але спокійно посидіти нам не вдалося.

За одним зі столиків компанія хлопців щось святкувала.  Вони вже були добре напідпитку та почали приставати до нас. Коли їх увага стала вже надто нав’язливою й хлопці не відреагували на наші зауваження, сталося несподіване.

Одна з наших нових сусідок спокійно дістала з наплічника якесь посвідчення й показала його  самому нахабному. Поки він намагався навести різкість та прочитати, дівчина нахилилася до нього й щось тихо сказала. Хлопець, здається, протверезів, вибачився, швидко забрав своїх друзів та вони повернулися за свій столик. Виявилося, наші сусідки були поліцейськими та служили в патрульній поліції. Здається, ми з Лорою виглядали приголомшеними, як і хлопці, що нас покинули, й це неабияк розвеселило дівчат.

Можемо далі спокійно відпочивати під цілодобовим наглядом наряду патрульної поліції. Про що ми й жартували під час вечері.

Весь наступний день, починаючи зі сходу сонця, ми просиділи на пляжі. Рано повечеряли й відправилися у кіно. День був хоч і спекотним, але пройшов чудово. Чого не скажеш про ніч.

Виявляється, вдень ми всі страшенно обгоріли на сонці. Для мене це було вперше. Зазвичай моя смаглява шкіра добре реагує на сонце, мабуть, й для неї це був перебір. Все тіло страшенно пекло, а торкатися до нього, як і лежати, взагалі було  дуже боляче. Цілодобової аптеки поруч не було, тільки супермаркет, куди ми й подалися серед ночі.

Нам не пощастило, бо жодних засобів від сонячних опіків там не знайшлося. Проте ми накупили морозива, горішків та печива, аби скрасити наше безсоння. Тож ми майже півночі по черзі приймали прохолодний душ, їли смаколики та дивилися кіно. І вже стояли під аптекою, за п’ять хвилин до її відкриття. Купили охолоджуючий гель, пінку та одразу сонцезахисний крем із максимальним захистом. Отриманий досвід досі болів, особливо на спині.

Намастилися рятівним гелем та нарешті змогли заснути більш-менш спокійно.

Прокинулися ближче до обіду. На пляж йти сьогодні нам не можна, то вирішили з’їздити у фортецю, яка знаходилася неподалік, відвідали археологічний музей та прогулялися містом. Ввечері влаштували посиденьки на нашій веранді.

Ми з Лорою повідомили хазяйці та батькам, що залишимося тут на десять днів. Одразу придбали зворотні квитки.

Ця новина засмутила тільки Тараса. Він й так постійно писав та дзвонив Лорі та скаржився, що шалено за нею сумує й рахує дні, які за його словами, дуже повільно тягнуться. А Лора заспокоювала його та обіцяла, що після повернення компенсує йому кожен день своєї відсутності. Приємно бачити, що в них все добре, а про непорозуміння з Дариною вже ніхто й не згадує. Так, Лора про це розповіла нам із Сонею тільки після їх примирення з Тарасом.

Чи згадувала я про Гордія? Так, майже постійно думала про нього. Думки були не дуже райдужні. Розуміла, далі робити вигляд, ніби в нас все добре в мене не вийде. Нічого доброго вже давно немає й, схоже, не буде.

Я страшенно сумувала за ним. Дурне серце боліло, кохало, незважаючи ні на що, та намагалося знайти виправдання його вчинкам.

Але й розум теж не здавався.

Жити в режимі сторожового собаки, якого господар залишає охороняти двір, не залишаючи їжі та води, в надії, що пес розумний та сам все знайде, я не згодна. Режим очікування незрозуміло чого мене вже не влаштовував.

Гордій віддалився, відсторонився, в його житті мене майже не залишилося. Образи та недовіра множилися, руйнуючи навіть те, що ще залишилося від наших стосунків.

Знала, що потрібно прийняти якесь рішення, але прийняти його не наважувалася. І все відкладала…

Дні нашого відпочинку минали швидко.

Я звикла проживати день, зустрічаючи та проводжаючи його, на морі. Я вітала сонце, знаходячись у воді, й проводжала його, спостерігаючи з берега, як воно ховається під воду.

Пару раз ми ходили купатися з дівчатами навіть вночі, прихопивши з собою наших сусідок-студенток, що жили в одному з номерів. Власне, це була їхня ідея. Ми побачили, як вони поверталися з пляжу вночі, коли не могли нормально спати через опіки. Наступної ночі пішли вже всі разом.

Здається, я вся просочилася солоною водою та засмагла настільки, що стала схожою на мулатку. Дівчата почали називати мене чоколядкою після того, як мене так назвав якийсь хлопець на пляжі.

Він підійшов познайомитися, коли я виходила з води. Відмовилася. А він сказав, що буде звати мене чоколядкою, раз я не хочу називати своє ім’я. З тих пір до мене й прилипла ця "чоколядка". Лора навіть моє фото, яке вона зробила в той день, так в чаті й підписала.

Вирішила не розривати відпочинок відпочинком. Далі є ще)