31 глава

Уляна

Не вийшло вмовити батьків мене не проводжати. Лору на вокзал привіз Тарас. Від нього ми вислухали настанов більше, ніж від моєї мами.

У поїзді помінятися із кимось місцями спочатку не вдалося. Наші місця були в різних вагонах. В моєму купе їхала родина з дитиною, в Лориному чоловік з дружиною та бабуся. Допоміг провідник, він вмовив хлопця із сусіднього з моїм купе і той погодився перейти в Лорин вагон.

В місто призначення прибули рано. Вирішили, що не хочемо тут зупинятися, тому одразу відправилися на автовокзал, що знаходився поруч. Важких речей в нас не було – у Лори наплічник, у мене невелика спортивна сумка, тож труднощів із речами не виникало.

Ми ще не вирішили, куди саме хочемо поїхати. Тому вивчали табло з розкладом. Рішення з вибором міста прийшло само, взяли квитки на найближчий рейс. До відправлення встигли поснідати в закладі швидкого харчування, який гостинно відчиняв свої двері в такий ранній час.

У місті, в яке ми вирушали, я останній раз була років у чотирнадцять і то був теж не перший мій візит. Місто я знала непогано, але жодного разу в ньому не залишалася більше,  ніж на день. А зараз з’явився шанс познайомитися з ним краще.

Поки їхали, передивлялися варіанти житла. Знайшли, списалися з господарем.

Через пару годин прибули в місто. Одразу відправилися за вказаною адресою, але по дорозі побачили на одному з будинків табличку про наявність вільних номерів. Виріши зайти подивитися.

Це домоволодіння знаходилося трохи далі від моря, але умови тут нам сподобалися більше. Подвір’я було невеликим, але затишним. Господиня виявилася дуже приємною та гостинною. Поки ми оглядали територію, розповідала, що цей сезон в них із донькою перший. Вони тільки розпочали приймати гостей, тому ще не мають постійних клієнтів. Роботи ще незавершені, а призупинені на курортний сезон, аби не заважати відпочиваючим. Повністю готові номери на першому поверсі великого будинку та є ще невеликий гостьовий будиночок на дві окремі кімнати, який легко може перетворитися на апартаменти для родини.

Нам спочатку показали два вільних номери на першому поверсі, а потім одну з кімнат будиночка, бо другу вже забронювали дівчата, які приїдуть завтра.

Так вийшло, що зараз тут винаймали житло саме жінки. Це також позитивно вплинуло на наше рішення. Один номер знімають троє жіночок, ще один двоє дівчат – теж студентки, ми їх побачили поки розглядали спільну кухню в будинку.

Ми обрали кімнату в гостьовому будиночку. Сподобалося, що в ньому є невеличка відкрита веранда, обплетена виноградом, з кухонькою та свій маленький затишний дворик, який має окремий вихід у бічний провулок, що спускався до самого моря. Був єдиний мінус, в кімнаті не було двох окремих ліжок, а знаходився тільки великий розкладний диван. Але для нас із Лорою це не було проблемою. Єдиною проблемою було знайти спільну мову з дівчатами, що приїдуть завтра.

З господинею попередньо домовилися, що ми залишимося на тиждень із можливістю подовжити перебування до десяти днів.

Повідомили всім, хто на це чекав, що добралися, де зупинилися, як влаштувалися. Не розкладаючи речі, вдягнули купальники та відправилися на пляж.

Море прийняло мене в свої обійми, наче чекало зустрічі з таким же нетерпінням, як і я. Навіть хвиль не було. Тільки тихий рокіт камінців, яким примусово змінюють форму, згладжуючи нерівності, нагадував, що ця водна стихія має велику міць та силу. А ще вплив. На мене море завжди впливало надто сильно, воно заспокоювало та надавало сил. В ньому я наче відроджувалася. Одне слово, вода. Чим більший об’єм – тим більший вплив.

Лора вже давно вилізла з води та грілася на сонці, а я все насолоджувалася, розсікаючи морську гладінь. Пливла вздовж берега, обравши собі за ціль пляж, на якому виднілася якась будівля із флагштоком. Якраз допливу та зможу роздивитися краще. Зображати із себе кандидата в олімпійський резерв, курсуючи весь час між берегом та буйками, було нецікаво. За буйки запливати не ризикувала, бо за ними носилися гідроцикли, катери, моторні човни, маневруючи між катамаранами та човниками.

Мені подобалося плавати вздовж буйків, бо тут було дуже мало людей й можна було насолоджуватися своєю особистою нірваною й ставити свої особисті рекорди – з відстані та часу, а ще з витривалості.

Коли зрозуміла, що ціль вже досягнута, а я вже втомилась, повернула вбік берега. В якійсь момент мені здалося, що чую голос Гордія. Я навіть почала озиратися навсібіч.

Найближче до мене знаходився човен з якоюсь компанією, вони дуже голосно поводилися, бо хлопці пірнали, бавилися у воді, а дівчата верещали. Роздивитися уважно було неможливо, бо дивитися проти сонця, знаходячись у воді, завжди важко, сліпить очі. Знаходилися вони теж не поруч.

Та й, взагалі, це вже якась параноя, якщо мені він скрізь ввижається. Тому відкинула цю маячню, та рушила  до берега. Моєю метою виявився Центральний міський пляж, а будівля із закріпленим над нею флагштоком – рятувальною станцією. Народу на цьому пляжі було значно більше, ніж на якому відпочивали ми.

Коли я повернулась, Лора дрімала, слухаючи музику у навушниках. Розбудила її, аби та перевернулась, та не обгоріла. Розповіла їй про свої слухові галюцинації. Подруга підкинула слушну думку, що то від голоду і ми вирішили, що час вже обідати.

Я вдячна Лорі, вона намагається не торкатися тем, які стосуються Гордія та наших із ним відносин. Останнім часом це вже норма. Так само вона все переводила на жарт, коли я сама згадувала про нього. Звісно, що я розповіла їй чим було зумовлене моє раптове рішення поїхати відпочивати з нею. Єдине, що вона сказала з цього приводу: «Дякую, що подумала насамперед про мене!»

Ще раз переконалася, з подругами мені пощастило!

Ми знайшли неподалік чудове відкрите пляжне кафе, що було дуже зручно. Не потрібно було далеко йти та можна було не перевдягатися. Обрали столик під парасолькою, пообідали та вирішили нікуди не поспішати. Лора замовила собі морозиво, я взяла безалкогольний мохіто. Ми насолоджувалися процесом та спілкувалися з Мар’яною в чаті.