30 глава

Уляна

Здаю квитки, знімаю бронь на житло.

Насилу вдається придбати квиток на наступну неділю.

Відправляю Гордію повідомлення - дата, номер поїзда, номер вагона. Отримую коротке «Ok зрозумів».

Як там сказала його мама: «Багата уява»?

Намагаюся взагалі нічого не уявляти, навіть не думати. Виходить погано. Думки мені не подобаються.

Але в мене ж немає приводу йому не вірити? Чи не так?

Самій смішно. І знову до гіркоти…

Розумію, що Гордій фінансово несамостійний, як і я. Тому в багатьох питаннях повинен враховувати думку батьків. Але ж не в тому, що стосується наших стосунків. Він гарний син. Моя мама завжди ставить мені його в приклад.

Я теж багато в чому залежу від своїх батьків. Зрозуміло, що вони мають на мене вплив, але я маю більше можливостей приймати самостійні рішення. Намагаюсь щось заробляти, аби мати цих можливостей більше. І, правду кажучи, в мене є на кого покластися у разі чого. Впевнена, що бабуся завжди буде на моєму боці та завжди підтримає.

У Гордія немає таких близьких відносин з бабусею та дідусем й, на відміну від мене, він не єдиний внук.

Що ж буду чекати п’ятниці.

Аби дні не тягнулися так повільно, беру два замовлення та відшиваю.

Придумую й для себе пляжну сорочку. Гордія вразить! Для закріплення ефекту на гроші з двох останніх замовлень купую ще один комплект провокативної білизни.

І чекаю… п'ятниці.

До неї від Гордія жодного дзвінка, жодного повідомлення.

Отже, відпочиває хлопець. З друзями. Від мене.

А я? Я знову живу в режимі очікування. Це вже мій звичний режим та звичайний стан. Дурна… Можливо.

Додому повернувся тато, влаштували маленьке свято, з’їздили на озеро, до бабусі та на дачу.

З Максом сходили в кіно, пару раз пограли у бадмінтон, бо Ксана поїхала на тиждень з батьками в Карпати, йому теж сумно.

В мене мінус три кілограми. Все, що повинно фіксуватися на талії, падає на стегна. Виглядає непогано.

Погуляла по магазинам, купила собі нову футболку з крокодилом. Багато читала.

Насилу дочекалася.

Цей дзвінок пролунав для мене наче будильник. Прокинулись емоції та надія, я скинула з себе апатію та заціпеніння, спала напруга.

- Привіт! Я чекала!

- Привіт, - його голос глухий. - Уляно… Кх-кхх… - прокашлявся, наче слова застрягли у горлі, або моє ім’я. - Не потрібно приїжджати… Я не зможу тебе зустріти…

-  Чому? – мій голос теж звучить глухо. Але мене дивує, що він звучить.

- Не потрібно… - з’єднання розірване. Пелена з очей теж спала.

Мені потрібно декілька хвилин, аби опанувати себе.

Серце розігналося та впало, його глухий стукіт роздається в скронях. Я його чую крізь дзвін у вухах. Мабуть це дзвін розбитих ілюзій. Дихання поступово відновлюється. Думки починають складатися до купи.

Поки не передумала, набираю Лору.

- Поїхали на море! Вдвох! – випалюю замість привітання.

- Ох-х... Подруго… ти майстер сюрпризів! В тебе ж тільки один квиток?

- Так, на неділю. Але можемо пошукати два на будь-який інший день. Непринципово…

- З тебе номер поїзду та вагону і… Зачекай, наберу тебе пізніше…

І я пішла варити собі каву.

Не було тремтіння рук, невпевнених рухів.

Я прийняла рішення. Залишилося тільки втілити його у життя.

За двадцять хвилин Лора вже торохкотіла мені в телефон.

- Тарас взяв мені квиток. Уявляєш, їх залишалося всього три?! Може вийде із кимось помінятися місцем в поїзді?

Місцем помінятися вже вийшло. Не в поїзді…

- Тарас в тебе найкращий! Передай йому мій захват та вдячність.

- Він тебе чує і… він точно не в захваті від нашої затії, але вдячність прийме, - чую як Тарас незадоволено щось бурчить.

- Твою щиру вдячність він точно прийме, - кажу їй і це правда.

- Багато разів, - кричить в слухавку Тарас, а Лорка й не думає сперечатися з ним.

 Рада, що в них не виникло через мене проблем.

- Збирай речі! - а потім вже значно тихіше, - Тарас цікавиться коли ми повернемося, бо в нас же квитки тільки в один кінець.

- Я про це навіть не подумала. То на скільки днів поїдемо?

- Думаю, вирішимо на місці. А що у нас із житлом? Ти щось вже бронювала? Чи теж на місці вирішимо? – подруга вже пройнялася духом авантюризму.

- Це  якійсь тур у невідомість! - мене це чомусь не лякає, як і Лору. Але, здається, це неабияк непокоїть Тараса.

Ще вирішуємо кілька питань та прощаємося.

Кінцева точка нашого маршруту не встановлена.

Мої батьки теж шоковані змінами та моїми новими планами. Хвилюються через невизначеність, але я запевняю їх, що буду постійно на зв’язку, буду розважливою, обережною та відповідальною.

Тато бачить мою спортивну сумку та дивується, що я взяла так мало речей. А я запевняю, що їду виключно відпочивати, а не вигулювати гардероб.

Мені здається, що вони із мамою постійно дивляться на мене з якимось острахом, наче намагаються упевнитися, що зі мною дійсно все гаразд. Ввечері мама все ж таки не витримує.

- Улянко, ти не хочеш нічого мені розповісти? Доню, не потрібно тримати все в собі…

- Мам, я не збираюся плакати. Хлопець відпочиває, я теж хочу відпочити. І обов’язково зроблю це. І зроблю якісно.

- Тільки не нароби дурниць! Ти ж в мене розумна дівчинка! - зрозуміло, що мама переживає за мене. – І не поспішай додому… Може візьмеш все-таки в нас гроші?

- Ні, дякую. В мене є, ти ж знаєш. Плюс ті, що подарували друзі. Вистачить.

- Якщо буде недостатньо, обов’язково скажи. Ми одразу тобі перекинемо. Пообіцяй, що не мовчатимеш, - бабуся теж просила пообіцяти і таки всунула гроші мені у наплічник поки я не бачила.

- Мам, обіцяю! І не турбуйся, все буде добре, - заспокоюю маму та вперше за останні два тижні лягаю спати спокійно.

Наступного дня я теж випромінюю спокій та терпляче витримую стурбовані погляди батьків. Ми знову поїхали на дачу і більшу частину часу мені вдається усамітнюватися спочатку на вишні, потім в малиннику, а під кінець вирушаю до джерела за водою.