29 глава

Уляна

Я знову погано спала й знову підірвалася, як тільки розвиднилося.

Зустріла сонце. Слухала як прокидається місто.

О шостій вдягнулася та пішла на пробіжку. Останній раз робила це з Гордієм минулого літа. Вирішила, що потрібно робити це частіше.

Мама зранку поїхала до подруги. Впевнена, що вирішила просто не заважати та дати нам можливість поспілкуватися без свідків.

Все валилося з рук.

В очікуванні Гордія я сильно нервувала. Не могла знайти собі місця. Навела красу.

Приготувала бісквіт. Ледь не спалила.

Увімкнула музику, взялася ліпити вареники. Наліпила багато, захопилася. Процес допоміг відволіктися. Батьки будуть задоволені, чверть морозилки – вареники з вишнями.

Двічі вимила підлогу в кухні, бо розлила каву, яка до того ще й збігла. Почистила пічку.

Гордій в мене ще та чистюля, полюбляє порядок.

Намагалася читати. Перечитувала по декілька разів сторінку, думками уносилася кудись, зависала. Нарешті здалася та кинула.

Стримувалася, аби не набрати Гордія та не запитати чи скоро він буде. А потім…

А чого я стримуюсь? Чого останнім часом я не роблю того, що зазвичай було нормою? Чого я постійно стала боятися?

Набрала Гордія, гудки лунали, але ніхто не відповідав. Мені навіть слово чомусь на думку спало «безвідповідальний» – дзвінок, на який не відповіли. Посміхнулась, тільки посмішка вийшла якась із присмаком гіркоти.

Гордій прийшов ввечері. У піднесеному настрої.

Цілував спрагло, я так само відповідала. Казав, що сильно скучив. Було помітно. Тільки незрозуміло, нащо було потрібно обмежувати наше спілкування? Можливо, щоб легше переносити розлуку?

Очі, за якими я так сумувала, знову топили ласкою та блакиттю.

МОЄ НЕБО.

Я відтаяла, та знову почала дихати.

Сюрпризом виявився теплий шарф, який мені колись сподобався. Він запам’ятав та знайшов саме такий. Було дуже приємно. Бо думав про мене й хотів порадувати.

Після обіймів, поцілунків, подарунку, випитого нами чаю з бісквітом, бо Гордій не любить каву, мозок не здавався й все одно ще працював.

Я все ще хотіла отримати відповіді та поговорити про головне. Вирішила розпочати з головного.

- У мене для тебе сюрприз! Ти здивуєшся.

- Впевнена?

- Гарантую!

- Тоді спробуємо.

- Я купила на п’ятницю для нас квитки на море. Квартиру забронювала. Поїдемо вдвох? – я сиділа у Гордія на колінах і весь час дивилась прямо в очі, тому бачила…

Ні, не радість. Це була… паніка?

- Я не зможу! Ми вже з хлопцями домовилися, теж придбали квитки. Їдемо завтра ввечері, - навіть руки, якими обіймав, послабили захват.

- Ти мені про це нічого не казав. Коли збирався? – я встаю, він не утримує. Теж підводиться на ноги. Нервово куйовдить волосся.

- Я зараз тобі про це кажу.

- Чудово… Ти не хочеш їхати зі мною? – я не збираюся опускати або відводити очі, хочу бачити. Уважно ловлю кожну емоцію, кожен рух.

- Звісно, хочу. Але… Я не можу відмовитися. Та і що я скажу батькам? Вони і так… - якось із відчаєм махнув рукою. - Я не хочу більше із ними сваритися.

- А ти з ними сварився?

- Так… Минулим літом я теж відмовився їхати з ними відпочивати, аби у нас із тобою було хоча б декілька днів. Зараз я не хочу цього робити, -- він нервує та ходить по кімнаті. – Вони і так кажуть, що я слухаю тільки тебе. Що зовсім не зважаю на їх думку. А ти… Як ти не розумієш?! В мене зовсім немає часу на відпочинок!

- А я?... Зі мною це не відпочинок? Ти хочеш відпочити від мене?

- Я хочу відпочити… Я хочу відпочити, як планував, - нарешті він зупинився та подивився мені в очі.

- На мене твої плани не поширюються? – опираюся спиною об стіну, хочеться мати хоч якусь опору.

-  Я не думав, що ти купиш квитки… - стає навпроти, теж опираючись на протилежну стіну. - Ти ж нічого про це не казала.

- Ти ж розумієш, про що я тебе запитую?

- Улю, я поїду…  Я вже пообіцяв. На мене розраховують.

- Я теж розраховувала на тебе і втомилася постійно бути без тебе. Я так чекала твоїх канікул і так хотіла побути вдвох! Щоб тільки ти, я та море… - я теж вирішила йти до кінця.

- Ми обов’язково це зробимо… - підходить та обіймає, але я відстороняюся та відсуваюся вбік.

- Я вже це чула. Коли?

- Трохи пізніше. Згодна?

Пізніше… дуже конкретна відповідь.

- Тобі тижня з хлопцями вистачить? – намагаюся бути розважливою та знайти компроміс.

- Ми планували два, а після того… - він робить паузу. Думає, що сперечатимусь. А я б і хотіла, але мовчу та рахую про себе до… Та скільки ж мені рахувати прийдеться, аби заспокоїтися?! – Улю, ти мене слухаєш? Я кажу два тижні…

- Я знаю, що два тижні - це чотирнадцять днів… Можу здати квитки та купити собі на наступну неділю, а у понеділок ти мене там зустрінеш. Тиждень… Ні, це виходить вісім повних днів ти зможеш відпочити з хлопцями, а другий ми побудемо вдвох. Що скажеш? – він мовчить. Дивимось в очі одне одному, а наче крізь стіну. Товстезну. Бетонну.

Нарешті погоджується та згідно киває головою.

- Добре. Зателефоную тобі напередодні у п’ятницю. Обов’язково про все домовимося, - відводить очі.

Я не запитала про його поїздку за місто.

Про відсутність на зв’язку.

Про мовчання. Чому не бере слухавку. Ігнорує повідомлення.

Про батьків.

Про День народження чоловіка Насті й куди подівся після нього запитала.

Все просто – не хотів мене зайвий раз засмучувати, захід був суто чоловічій, стан після нього невідповідний, пішов додому.

Гордій виглядає розгубленим.

Через п’ятнадцять хвилин він йде…

Я залишаюсь сама.

Дочекалась… Зустрілись.

Бережіть себе та близьких!

Буду вдячна за ваші відгуки та сердечка.