28 глава

Уляна

Прокинулася дуже рано. Хотіла б вважати, що звичка, але нав’язливі думки теж не давали спокійно спати.

Зателефонувала бабусі, домовилися із нею зустрітися та поїхати на дачу. Не могла всидіти вдома, а там завжди роботи вистачає, особливо влітку, коли зріє ягода. Особливо, коли звик так робити змалечку. Коли місце для тебе теж особливе, сповнене приємними спогадами. Коли в тебе неспокійно на серці, коли не хочеться почуватися самотньою. А ще, коли хочеш побути поруч з людиною, яку вважаєш найкращою та найріднішою.

Бабуся одразу помітила темні кола під очима та опухле обличчя.

- Улясю, що знову утнув цей паразит?

- З чого ти взяла, що він щось утнув? – здивувалася я.

Бабуся, на відміну від мами, обожнюванням до Гордія не страждала. Вона любила мене. З ним вона була доволі стриманою та й про наші стосунки не часто розпитувала, але завжди була дуже уважною та спостережливою. Приховати від неї щось або приспати її пильність годі було й мріяти.

- Очі в тебе знову заплакані, як і перед від’їздом. Поділися, зірочко, тобі легше буде та й я може щось підказати зможу. Мати знову каже, що ти винна?

- Ні, в цей раз не каже…

- Тоді дійсно це щось серйозне! Щоб вона та промовчала? – бабуся знов проходиться чіпким поглядом моїм обличчям. – Улясю, дивись…  буде й далі тебе нервувати, сама йому зателефоную.

А вона може й буде ставити дуже незручні запитання.

Так, як останнього разу.

Це було десь місяці з два тому. Я зустріла бабусю після універу та ми поїхали до нас в гості. Вона привезла багато смаколиків, я заварила нам чай, але так і не встигла нічого з’їсти. Зателефонував Гордій та повідомив, що він зайде, але ненадовго, бо шалено втомився та дуже голодний.

Я одразу підхопилася та заходилася швидко варити суп та смажити оладки. Бабуся неодноразово просила аби я поїла, а я все відмахувалася та обіцяла зробити це пізніше, бо часу обмаль. Нащо їй сказала, що сьогодні крім кави нічого не їла?

Коли прийшов Гордій, в мене все було готово та я одразу всадила його їсти. Він їв та ділився новинами. Бабуся погодилася тільки на суп. Якийсь час вона сиділа мовчки та, здавалося, уважно слухала Гордія.

- Смачно? – запитала його бабуся.

- Так, дуже смачно! Все супер! Дякую, Улянко! – Гордій вдячно мені посміхнувся.

- А ти поцікавився чи вона сама їла? І чому не сідає із нами їсти, а й далі стрибає по кухні? – я ледь не перекинула тарілку, на яку перекладала оладки, які щойно досмажила. Гордій знітився та розгублено подивився на мене.

- Улю?... Я не думав, що ти не їла.

- Бачиш, ти навіть про це не подумав. А вона не обідала і втомилася не менше…

- Бабусю, ну чого ти?! Я ж сама…

- Так, сама. Кидай все та сідай їсти. Нумо, швидко наливай собі суп! – вона вмикала командира, тільки у виняткових випадках, тому я одразу послухала. А ще мені було дуже незручно перед Гордієм.

Коли ми поїли й він пішов, бабуся дуже уважно на мене подивилася.

- Улясю, я не знаю, за що так любить його твоя мати… Він зовсім не думає про тебе та не дбає. Він навіть не запитав чи ти їла, як твої справи, чи втомилась ти, чим ти займалась… Не перебивай мене! – я припинила спробу щось вставити. – Він говорить тільки про себе. Зіронько, послухай свою бабусю, не для тебе він.

- Ти просто надто сильно мене любиш, - обіймаю й цілую рідненьку та намагаюся згладити її слова своєю ласкою. – Він завжди дуже уважний і дбає про мене.

- Я бачила…

А він, дійсно, дбав і непокоївся.

І коли я хворіла, і коли потрапила в лікарню на місяць. Тоді, незважаючи на обмаль часу та підготовку до випускних іспитів, він відвідував мене у лікарні майже через день. Хоча знаходилася вона в протилежній частині міста. І коли в наступному році проходила курс лікування в санаторії, теж щодня знаходив для мене час. Незважаючи на те, що в цей час проходив Чемпіонат Світу з футболу й хлопці збиралися, аби дивитися ігри разом.

Саме через це ми й посварилися тоді вперше. Я хотіла побути із ним, а він подивитися із друзями якусь важливу гру. Він дуже поспішав, а я ображалася, що для нього друзі та футбол важливіші за мене. Він тоді сказав, що у переважній більшості випадків обирає мене…

Так було колись. А зараз…

Не хочу обманювати бабусю, але й щоб вона втручалася теж не хочу. Досить вже мами. Розумію, що вона не все мені розповіла про вчорашній візит до батьків Гордія, але впевнена, що й навряд чи б просто промовчала після слів Марини Олександрівни.

Тому я вирішила, поки ми збираємо малину, розповісти  бабусі про мою вчорашню зустріч та мамин візит все, що про нього знала.

Вона слухала, не задавала уточнюючих питань, не коментувала. Підозрюю, що просто давала мені виговоритися.

- Зрозуміло, - сухо сказала після того, як я закінчила. – Що думаєш робити?

- Я не знаю, що з цього приводу скаже Гордій…

- Не про нього тебе питаю, Улясю. Що ти думаєш? Мене цікавлять твої думки та твої почуття. Розумієш?

- Так… Я не знаю. Поки що. Чесно…

- Мама казала, ти взяла квитки на море? – бабуся вже знає… - Не передумала ще?

- Так, взяла. Хочу поїхати з ним.

- А він? Він цього хоче? – ми вже нічого не збираємо.

Я замислююсь.

А дійсно, я не маю чіткої відповіді на це питання. Цю тему ми обговорювали завжди побіжно, я готувала сюрприз. Літо, відпочинок, море - завжди була така зв’язка, але жодного разу Гордій не казав МИ. Що ж, пряме запитання потребує чесної відповіді.

- Не впевнена, - я зараз вже ні в чому не впевнена. Або просто боюсь собі зізнатись.

- Ти любиш його?

- Так, - над цим питанням мені думати не потрібно. І… я завжди обирала ЙОГО.

- Іноді це буває дуже боляче… - бабуся про щось замислюється. - Сподіваюсь, що він вартий твого кохання.

А я не знаю, що на це відповісти. Я теж все ще сподіваюсь.