27 глава

Уляна

В суботу ввечері я повернулася додому. Мама приїхала ще в середу, в неї вийшло вчасно завершити справи, тому мене зустрічала не порожня квартира, а мамині обійми й смачна вечеря.

Але сил вистачило тільки прийняти душ та впасти в ліжко. Мама із розумінням поставилася до моєї потреби усамітнитися з подушкою, тому спілкування та обмін новинами залишили на ранок.

Наступного дня разом з мамою та бабусею ми поїхали на дачу, де пройшов випробування подарований кошик. В нього дійсно було зручно збирати і черешню, і полуницю та інші ягоди. Я навіть зробила фото та виклала на своїй сторінці. Кошик повний жовтої черешні та підпис під ним «Спогади з присмаком черешні».

На зворотному шляху ми заїхали до бабусі із дідусем та відсвяткували родинним колом мій День народження. Після смачної вечері пили чай із бабусиними пиріжками. А я розповідала про отриманий досвід, враження від поїздки, про секрети пирогів Олесі Степанівни, про незвичайне місце та свято, яке мені влаштували друзі. Прикрасою столу були зрізані на дачі троянди. Вони насичували кімнату тонким ароматом та тішили око.

До речі, я привезла додому всі ромашки, які мені подарували друзі. Шкода було залишати таку красу.

Дівчата допомогли позривати всі головки квіточок та зараз вони сушилися, дбайливо розкладені на столі в моїй кімнаті. Коли ми повернемося з мамою додому, нас зустріне їх аромат. Ось висохнуть, вистачить на всіх друзів. Сама я стільки чаю не вип’ю.

Наступні декілька днів пролетіли у домашніх клопотах.

Також я мала натхнення та пошила собі пару нових речей.

А в четвер мені  зателефонувала Яна. Після її весілля в нас ще не було можливості поспілкуватися. Повідомила, що вже днями їде до чоловіка, який отримав нове призначення, та запропонувала зустрітися. Коли нам знову випаде нагода зустрітися, невідомо, тому вирішили сходити поїсти якихось смаколиків, потеревенити та попрощатися.

Знову дивилися фото з їх весілля, зрозуміло, їх було набагато більше, ніж у тому альбомі, що вона викладала. Відібрала та зберегла собі ті, де були ми з Гордієм.

Повертаючись ввечері додому, зустріли маму Гордія із подругою, які прогулювалися сквером. Звісно, що поспішили підійти та привітатися. Я зраділа, бо нарешті в мене з’явилася можливість дізнатися, як він.

- Добрий вечір, Марино Олександрівно…  - вона зачепила мене плечем та, прискорюючи крок, пройшла повз нас мовчки, навіть не подивившись.

- Доброго вечора…  - привітання Яни так само залишилося без уваги та розчинилися в повітрі.

Вони віддалялися, а ми дивилися їм у спини.

Я була шокована. Яна розгублена.

- Що це щойно було?! Перший раз бачу, аби так поводилася доросла жінка! – подруга озвучувала своє обурення, а я намагалася стримати сльози, щоб не привертати увагу перехожих. – Чим ми їй аж так не вгодили, аби вдавати, що нас не існує?

- Ян, я не знаю… чим та як це все пояснювати і не маю відповіді. Останнім часом все, що відбувається, не піддається моїй логіці.

- Мені теж важко уявити, що повинно було статися, аби проігнорувати дівчину, з якою твій син зустрічається більше трьох років, а ти сама товаришуєш з її батьками! Та навіть, якщо забути про це, елементарна ввічливість - відповісти на привітання однокласниць сина, просто знайомих людей! Вона ж нас добре бачила та чула!

Яна була надто емоційна та ніяк не могла заспокоїтися.

А мої емоції… Вони впали в якийсь транс, разом зі мною.

Я все ніяк не могла збагнути, як могла опинитися в цій точці. Що та коли зробила не так, чим завинила? Кого та чим образила й за що мене зараз карають?

Єдине, чого я хотіла зараз, це якнайшвидше опинитися вдома.

 Розуміючи, що в такому настрої вже не до розмов, Яна теж поспішила попрощатися. Обійняла її та вибачилася. Вона ж побажала не перейматися та не псувати собі нерви. Слушна порада, але…

Дома мене наче прорвало, я ридала, а потім ніяк не могла пояснити мамі, яка повернулася з роботи так невчасно, що ж сталося. Коли нарешті мені вдалося все пояснити, а вона отримала відповіді на всі свої запитання, відправила мене вмитися, а сама пішла готувати ромашковий чай. Якби я знала, що він мені так швидко знадобиться…

Пізніше мама кудись спішно зібралася. Сказала, що хоче сходити трохи подихати свіжим повітрям. Мене із собою брати відмовилася, а я сильно й не наполягала. Чесно кажучи, навіть хотіла залишитися сама.

Повернулася вона десь за годину. Одразу зазирнула до мене.

- Улю, доню, послухай… Я зателефонувала Марині та ми домовилися зустрітися, - мама так і залишилася стояти на порозі моєї кімнати, а я сидіти на дивані, розгублено дивлячись на неї. – Щойно була у них вдома. Не буду вдаватися у подробиці… Ми поговорили. Я розповіла через що ти прийшла додому в сльозах. Мені відповіли, «що в тебе дуже багата уява, а їм вже набридла та Уляна й не все в житті крутиться навколо неї»…

Що я відчула?

Колись в дитинстві я впала зі столу в альтанці, спиною на металеву трубу, що з’єднувала стіл з лавкою. Відчуття були такі самі. Біль та неможливість зробити вдих. Але різниця таки була. В цей раз больовий шок не тривав настільки довго. Я не ридала, як тоді, хоча було гірко та боляче. А мама не обіймала, як тоді бабуся, не гладила по голові та не заколисувала, як маленьку. Мені було навіть важко уявити таке.

- Мамо, за що? Що я зробила?! – це єдине, що я змогла видихнути.

Бачила, що мама напружена та знервована. Бачила, як вона закусила губу.

- Що у вас із Гордієм?

- Я не знаю. Майже нічого…

- Ви посварилися?

- Ні… Мам, я знаю… ти знову скажеш, що в мене погана вдача… Але я нічого поганого не говорила, не робила, не дивилась і навіть не думала… Я не розумію… що у нас… – втримати емоції було важко.

- Може з’їздиш до нього?

- Я… не поїду… Він із дня на день буде вдома. Я навіть не знаю, коли саме він повертається! Це ж ненормально! – розумію, що можу знову зірватися. – Мам… я хочу побути сама.