25 глава

Дем’ян

Із самого ранку в середу я почав отримувати привітання.

Мій двадцять третій  День народження розпочався феєрично.

Близько сьомої ранку мене розбудив дзвін, що лунав зі сторони кухні. Це було доволі дивно та підозріло. Ключи від квартири були тільки у господарів, але ті за договором не могли з’являтися без попередження, та у Мира.

Він знав, що я ще не відійшов від нашого алкомарафону, тож ранкову пробіжку, відвідини басейну та залу на найближчі дні скасував. Він також знав, що в цей час я ще спатиму.

Мира я застав на кухні у… чорному шкіряному картузі, шортах, з голим торсом та у портупеї!!!

Він якраз ставив на тацю, на якій вже красувалася склянка з білою трояндою, чашку з кавою.

Сказати, що я був приголомшений, це значно применшити ступінь мого ОФІГІННЯ!

- Хеппі бьоздей, бро! – просяяв він. – Взяв та зіпсував увесь сюрприз!

- А… що було у програмі? Стриптиз? Танець живота? Чи щось більш екзотичне?

- Друже, я тебе, звісно, люблю, але… не такою любов’ю, - він пограв бровами. – Якщо вже каву у ліжко про… пробач, не дочекався, всідайся давай. Влаштовуйся зручно на тебе чекає дуже особливе привітання.

Мир бере тацю та йде із нею до журнального столу. Помічаю на дивані велику подарункову коробку. Все ще сумніваюсь, чи варто мені сідати, чи легше на ногах буде пережити черговий сюрприз.

- Вважаєш, того жаху, що я вже побачив, мені замало? Чи ти ще співатимеш?

- Запізно озвучувати мрії. Я вже віршика вивчив. Сідай вже, фантазере, пий свою святкову каву. Вона без домішок… - він оцінив мій ошелешений погляд, а я його жарт. – Зараз фея-хрещена все зробить…

Мир увімкнув телевізор.

На великому екрані з’явилося зображення та залунала музика. Ефектна білявка на пілоні у шкіряних шортиках, бюсті-портупеї та картузі, як у Мира, виробляла карколомні трюки. Це був приголомшливий та неймовірно еротичний танець у повітрі. Він захоплював та приворожував. Добре, що я так і не взяв зі столу свою каву, інакше точно б вилив її на себе.

Коли танець закінчився, дівчина наблизилася впритул до камери та чарівно посміхнулася.

- З Днем народження, Дем’яне. Чекаю! – майже невагомо торкнулася губами внутрішньої сторони своєї долоні та легко дмухнула на це місце, звабливо дивлячись через камеру прямо на мене. Трохи нахилилася вперед, аби в найкращому ракурсі дати роздивитися свої спокусливі груди та підморгнула.

- Воу! – я нарешті зміг відірвати погляд від екрану, на якому так і застиг цей стоп-кадр. – А можна повторити?

- Ні, ексклюзивно для тебе, тільки сьогодні та виключно один перегляд.

- Не знущайся! Дай ще раз подивитися!

- Ввечері! Все буде і це буде незабутньо, але ввечері.

- А що буде ввечері? Мене ж розірве від цікавості та нетерпіння!

- З відповіддю теж прийдеться зачекати до вечора! – дражнить садист.

- Ти ж повинен знати, терпіння - не одна з моїх чеснот!

- Кому ти це кажеш? Я це зрозумів ще, коли ти надзюрив мені в шафі.

- Мені було чотири й ти замкнув мене там, коли я…

- Коли ти нив.

- Нагадай мені, за що я тебе терплю?

- Тримай, - Мир підштовхує ближче до мене подарункову коробку. Знімаю з неї кришку. В ній речі мого улюбленого бренду  - чорні джинси та такого ж кольору сорочка. - Це обов’язковий дрес-код на сьогоднішню вечірку. А це твоє запрошення, - він достає з коробки стильний прямокутник чорного кольору з білим написом - дата, час, двозначний номер. На зворотній стороні білим промальований жіночій силует із закинутими вгору руками – лежить вона на якійсь поверхні чи стоїть, прогнувшись, біля стіни, все залежить від фантазії та положення картки. Це логотип відомого чоловічого клубу. – Поїдемо на таксі. Хлопці чекатимуть в клубі.

- Офігенний сюрприз! Я вражений! Дякую! А я вже переживав, що у коробці такий самий прикид, як у тебе! 

- Дорослому хлопцю – дорослі подарунки. Вечірка на честь твоїх двадцяти та трьох  – те, на що ми всі заслуговуємо. Тож ми старалися не тільки заради тебе, - Миро посміхається наче ситий кіт. – А в такому прикиді, як ти забажав, будуть виключно дівчата. Але, можливо, там бувають вечірки, коли так вдягнені хлопці. Наступного разу можемо…

- Ні-ні, дякую, дівчат цілком буде достатньо!

- Добре, але в разі чого, не соромся. Костюм у нас вже є… Бачив би ти свою мармизу!

- Бачив би ти себе моїми очима! Хочеш я тебе сфотографую?

-  Йди до біса! Це тільки для тебе, ми-и-лий… - і отримує в пику своєю трояндою та кумедно затискає її між зубами. – Піду перевдягнусь, бо мені не подобається, як ти на мене дивишся, бешкетнику! – в цей раз трояндою по пиці вже отримую я. Тому не встигаю зарядити в Мира диванною подушкою, а він встигає перестрибнути диван та відскочити подалі. – Вали в душ, снідаємо та працювати. Ти ж хочеш, аби час до вечора минув швидше? – грає бровами й таки отримує свій удар подушкою.

Із восьмої ранку почалися дзвінки з привітаннями.

Першими були батько та дядько Іван.

Побажали швидше розглянути та прийняти їх пропозицію, стати сусідами з Миром на ділянці без паркану, впасти в безумство – це моє бачення їх «закохатися» та виконати план по народженню їм онуків. Я відповів, що, як на мене, то це дуже дивне привітання для такого юного хлопа і на його фоні навіть привітання Мира програє.

Коли попросили розповісти, що ж то за привітання, Мир вдавився млинцем. Я ж відповів, що то надто особисте. Спілкувалися ми по відеозв’язку й реакцію вони могли бачити самі, тому уточнювати та наполягати далі не стали. Вони в нас розуміючі, імовірно, добре пам’ятають себе в молодості. А Мир точно вдався не в батька, тож боляче пнув мене ногою під столом, гад!  Все ж таки потрібно було його сфотографувати!

Потім були привітання від бабусі, мам, Тараса, друзів, знайомих, колег. Телефоном, в месенджерах, соціальній мережі, чаті.