21 глава

Уляна

Находячись все ще під враженням, в черговий раз подумала, як добре, що Лора вмовила або змусила нас приїхати сюди, а я погодилася це зробити. За цей тиждень мій світ значно розширився,  на деякі речі я стала дивитися інакше та дізналася багато нового.

Якщо врахувати, що все це не дозволяє зациклитися мені на тому, що зараз відбувається на моєму особистому фронті, то кількість позитиву від поїздки значно збільшується. Під впливом моменту, підійшла ближче до подруги, та обійняла її.

- Дякую тобі, моя хороша.

- Ого, це за що? – вона зупиняється й теж дарує мені свої обійми.

- За те, що привезла сюди та подарувала стільки вражень, - шепочу їй на вухо.

- Не думала, що життя в такому ритмі, обмежені зручності та фізична праця аж так тебе потішать. Може це захисна реакція організму? – сміється подруга, але я знаю, що вона розчулена.

- Ви або припиняйте там обійматися, або й нас до себе візьміть, - Соня ніколи не може залишатися осторонь, а Тарас, мабуть, заздрить мені, бо йому Лора так і не дає наближатися до себе. Все ще дується.

- Ми вже йдемо, потім пообіймаємося всі разом, - я планую втілити свою обіцянку, бо дуже хочу, аби ці двоє нарешті помирилися.

Коли наближаємося до місця, де на нас чекає заплановане барбекю, не тільки Ксана не прибирає свій телефон, я теж роблю багато вдалих фото. Ми йдемо дорогою, що з двох боків поросла акаціями. Вони зараз вкриті цілими розсипами ароматних квітів, це не тільки красиво, але й все повітря буквально просочене цим неймовірним ароматом. А якщо врахувати, що ми зараз знаходимося зверху схилу, що рясно вкритий соковитим різнотрав’ям, на якому виділяються розсипи маків, волошок, ромашки та деревій, то кращого місця для зйомки годі й уявити. І ще звідси відкривається приголомшливий краєвид на річку з острівцями очерету, що наче великі намистини прикрашають береги, на великий дерев’яний пірс та біле шатро у формі зірки, що вже встановлено на березі.

Роблю фото цього нереального краєвиду, підписую: «Дивись, яка краса!» та відправляю Гордію. Ще роблю декілька селфі та знімаю коротеньке відео, теж підписую й відправляю бабусі та батькам. Звісно, що й Ксана нас всіх організовує та знімає веселі фото.

На березі вже кипить робота й ми приєднуємося, бо самі вчора визвалися допомогти хлопцям. Залишилося трохи менше години до того, як почнуть збиратися люди, то ми з дівчатами йдемо допомагати поратися зі закусками, а у хлопців своя метушня.

Я закінчую нарізати огірки, коли Мар’яна каже, що потрібно ще нарізати ковбасу.

- І де ця славнозвісна ковбаса? – цікавиться Лора, розшукуючи її серед пакунків, а в мене при згадці нашого походу за нею спалахує обличчя. Підіймаю очі та ловлю на собі іронічний погляд Дем’яна, ніяковію ще більше.

- До речі, ти нам так і не розповіла, як ви вчора сходили, - Лора нарешті знайшла ковбасу та вирішила добити мене остаточно. Дем’ян складає руки на грудях, запитально підводить брови та в очікуванні дивиться на мене.

- О, нам теж цікаво, як? – Мирон підсовується ближче й влаштовується навпроти, готуючи овочі для грилю. Мені починає здаватися, що увага всіх, хто знаходиться поруч, перемикається на мене.

- Нічого цікавого, забрали та пішли, - випалюю я, намагаючись не піднімати голову й всю увагу приділяючи складанню канапок.

- Чого тоді так довго? – підключається Мар’яна.

- То питання не до мене, а до Дем’яна. Я ж тут взагалі не орієнтуюся, - хочеться розчинитися в повітрі, розпастися на атоми.

- Хіба ви Єгорівну не знаєте? Від неї ж швидко не підеш. А затрималися, бо заходили на річку, я поплавати вирішив, бо були тут поруч.

- М-м, до речі, хотіла сказати, що я під враженням після відвідин теплиці та розповіді Тараса. Ви круті! – я намагалася, аби мій голос звучав природньо та не видавав мого збентеження й сподівалася, що ніхто не помітить, як я намагаюся перевести тему. Промовляючи це все, дивилася на Мирона і лише побіжно мазнула очима по Дем’яну. Мені допомогла, нічого не підозрюючи про це, одна з подруг Ксани.

- Так, це нереально круто! Не думала, що таке можливо у нас! – її голос прямо бринить від захвату. – Я завжди собі уявляла щось допотопне з плівки та палок, коли мова йшла про теплиці. А тут таке!

Розмову підхоплюють інші, а я із полегшенням видихаю. Це ненадовго, бо погляди подруг кажуть, що ми повернемося до цієї розмови.

Людей стає більше. Хлопці гуртуються здебільшого біля двох великих мангалів, на яких смажиться м’ясо, ковбаски та овочі. Дівчата ж на складених в один невеликий стіл та накритих плівкою тюках сіна розкладають нарізку, роблять канапки. Під шатром також розкидані тюки з сіном, що можуть використовуватися для сидіння або бути столами, або одразу тим та іншим. Кому, як зручно. З десяток  крісел-мішків розкидані по галявині. Між високими стовпчиками на пірсі натягнуті гірлянди з лампочок.

У якийсь момент музика стає надто гучною, а потім повністю замовкає. Мирон залізає на один з тюків та піднімає вгору руки, в яких тримає по банці пива.

- Агов, народ! Хочу нагадати заради чого ми сьогодні тут зібралися.

- Напитися!

- Відірватися!

- Потусити!

Йому ще щось вигукують із натовпу.

- Ні! Ми зібралися відсвяткувати новий етап в житті кожного з нас! Але головне, що ми це зробили! – він кидає одну з банок Дем’яну, який стоїть із ним поруч, та тягне його до себе на тюк. – Як там нам сказали? Ми круті! – кричить Мирон.

- За нас всіх! – салютує Дем’ян, піднімаючи руку з банкою вгору, – Ми круті! – кричить він, Тарас у мікрофон та підхоплюємо ми всі.

- Ми круті! – шириться галявиною та несеться над річкою.

- Ми починаємо! – і Тарас вмикає запальну музику. Народ п’є, їсть, гомонить, спілкується, сміється. Алкоголю небагато. Тільки пиво та слабоалкогольні напої. Але двоє хлопців примудряються навіть із цього, лимонів, апельсинів, соків, льоду та м’яти робити бомбезні коктейлі. Я спробувала у дівчат по ковтку й далі ціджу колу із льодом. З алкоголем у нас доволі складні стосунки, а ускладнювати їх сьогодні, ще й на такій жарі, я не планую.