19 глава

Дем’ян

Мене дивує здатність малої так швидко змінювати настрій. Від стану спокою до роздратування, від злості до бурних веселощів. Водночас вона не вміє чи не хоче приховувати свої емоції. Щиро радіє, бентежиться, біситься, непокоїться, дивується. Така безпосередня, її можна читати, наче розгорнуту книгу.  Не кокетує, не намагається сподобатися, не рисується.

А те, як вона впала дупою на осот, я навряд чи зможу забути! Скрізь сміх я чув звук падіння та її зойк. Підводячись на ноги, побачив, що мала впала та намагається встати, поспішив допомогти. Від невдалого руху спідниця її сарафану так вдало підстрибнула, відкривши погляду на коротку мить чорне мереживо трусиків. Задивившись, не помітив наплічник, що стояв під ногами, перечепився, падаючи, ще й малу штовхнув. Дурніше ситуації не пригадаю. Впали, вона верещить, швидко  підстрибує, а моєму погляду відкривається кущ осоту. Я регочу, а вона лупить мене рукою і… сміється. На очах сльози чи то від болю, чи від сміху, туш розмазана і очі шалено блищать. Картина нереальна. А вона спокійно достає з сумочки вологі серветки та прикладає до ноги. Виявляється їй ще й у кропиву вскочити не пощастило. Не втримався, дістав телефон та сфотографував. Показую їй фото.

- Жах! – каже мала, побіжно кинувши погляд на фото

А для мене кайф. Може, я реально збоченець! Бо на фото непідробні емоції.

Чесно кажу, що поставлю фото на її контакт й так підпишу. А вона не здіймає галасу, не обурюється, не вимагає видалити фото. Погоджується! Мене це дивує.

- І що ти навіть заперечувати не будеш?

- А навіщо? – знизує плечима та продовжує витирати обличчя. - Ми все одно спілкуватися не будемо, яка мені різниця, що за фото буде стояти пару днів на чиємусь телефоні.

Вона не вдає, їй реально байдуже? А мене чомусь її слова зачіпають.

- Ти так впевнена?

- Просто мені однаково.

Мені здавалося, що я розумію жінок. Що з цією малою не так?

- Дивна ти… - замислився й не помітив, як вголос це сказав.

- Скажімо, шалено красива у будь-якому вигляді, - а я згадую чорне мереживо та… осот. І не можу стриматися, кутик губ повзе вгору. Вона має рацію, у будь якому вигляді…

Мала дякує за те, що було весело. Авжеж, сліди від тих веселощів досі пухирцями на її нозі та мабуть на…

Але розвити фантазію вона не дає. Допитлива.

Розповідаю їй про колодязь. Правда, це теж фантазія. Тільки вже не моя. І вона знову дивує. Гадав, що буде сміятися або назве маячнею. А вона каже, що в мене класна бабуся. І робить це із захватом. Про улюблену та саму важливу жінку в моєму житті. А потім із захватом про свою бабусю, яка для неї, ймовірно, теж є особливою людиною.

Дивні відчуття. Зазвичай із дівчатами я таких бесід не веду. Ніколи. А цій малій менше, ніж за годину стільки одкровень виклав. Потрібно пригальмувати. Тому далі вирішую йти мовчки. На диво, мала теж мовчить. І це теж чомусь сприймається нормально та не напружує.

Йдемо балкою до річки. Доходимо до місця, де завтра влаштовуємо барбекю. Це місце, куди ми з хлопцями зазвичай ввечері поплавати ходимо. Пологий схил, що переходить в галявину, на якій зручно встановлювати шатро або намет, та доволі великий дерев’яний пірс.

Судячи зі всього, мала в захваті. І не вона єдина.

Це улюблене місце для тих, хто любить влаштовувати заходи на природі. Багато молодят відгуляли тут своє весілля. Ця локація є улюбленою й у весільних фотографів міста та організаторів свят. Одного разу навіть якийсь фольклорний фестиваль тут проводили. Саме для нього вирівняли та розширили галявину й зробили новий великий пірс.

Поки розповідаю про це малій, вона прилаштовується на краєчку пірсу, знімає взуття та з таким гучним стогоном занурює ноги у воду, що в мене миттєво тіло вкривається сиротами й майже дибки встає не тільки волосся на тілі. Добре, що мала сидить до мене спиною.  Виймаю з кармана телефон, швидко скидаю наплічник, одяг та пірнаю у воду. Необхідно терміново охолонути. Виринаю, трохи відпливаю від пірсу та повертаюся обличчям до берега. А ця дурепа бовтає ногами  у воді та мліє від щастя.

- Ти так радієш, наче зірвала джекпот.

- Краще… - робить глибокий вдих та знову її губи осяює щаслива посмішка. – Пухирці перестали пекти, бо вже сил не було так і хотілося їх роздерти.

А я знову починаю сміятися. На думку приходить, що замість Віагри потрібно продавати кропиву. Якщо вжалена кропивою жінка так стогне, то це може стати проривом у лікуванні знедолених чоловіків.

- І що смішного я сказала? – о, знову мала врубає швидкісний перехід настрою.

- Просто подумав… А може ти не ту професію обрала?

- Може й так, - замислено тягне мала й цим знову мене дивує.- І ким ти мене бачиш? – добиває остаточно.

- Сексопатологом, - чесно відповідаю, зухвало посміхаюся та підпливаю до пірсу.

- Класна професія, але не моє, – без будь-якого збентеження, цілком спокійно відповідає. - Я дуже емоційна й не можу тримати в руках… -  робить жест рукою наче від когось відмахується, а я починаю знову реготати, бо вже уявив, що вона не може тримати в тих руках та від чого відмахується.

Вона ж замовкає, закочує очі та дивиться якось поблажливо. Майже, як дорослі на дітей, коли ті утнуть якусь дурню. А реально ж, із нею я відчуваю себе пацаном й веду себе по-дурному. Відкашлююсь.

- Чим знову я аж так тебе порадувала?

- Не відволікайся. Так, що там з руками? – спираючись на руки, вилізаю з води та сідаю поруч з малою.

- Руки на місці, з ними порядок, - демонструє мені їх, аби сам переконався. – Проблеми з емоціями. Їх стримувати часто доволі важко.

- А варто? – зустрівшись зі мною поглядом очі не відводить. – Стримувати?

- Вважаєш, ні? – повертає мені питання.

- Ти хочеш аби я відповів за себе чи за тебе?

- А що відповіді будуть різні?

Якось швидко наша розмова стає серйозною. Але відволікає дзвінок мого мобільного. Встаю та йду за ним.