16 глава

Уляна

Новий день почався знову рано.

Невиспана та й настрій майже на нулі. Але чудовий ранок в саду, затягнутому ранковим серпанком, спів птахів, неймовірний аромат трав, квітів та ягід, наявність друзів поряд й кількість зібраних ящиків черешні значно поліпшують настрій. Як і повідомлення, що отримую пізніше від мами. Пише, що вчора ходили в кіно разом з батьками Гордія, також подивилися фото з весілля, їм теж сподобалися.

Радію, що у батьків виходить нормально спілкуватися та проводити час разом, на відміну від нас.

Знову намагаюся зберігати позитивний настрій та не занурюватися в аналіз. Та й аналізувати вже майже нічого. Дистанція між нами з Гордієм збільшилася вже настільки, що скоро й марафонцю її буде складно подолати. А тиша давить вже майже фізично. Як і нерозуміння того, що відбувається. Бажання нарешті з’ясувати все стає настільки нав’язливим, що доводиться постійно стримувати себе, аби не зірватися й не поїхати до Гордія. Нагадую собі постійно, що в мене немає приводів нервувати та недовіряти йому.

А чи насправді немає? Все ж таки аналіз… Ні, краще музика. Навушники та зробити трохи голосніше…

Обід. Річка. Душ. Дівчата пішли відпочивати, а я розумію, що думки знову не даватимуть спати, щойно залишуся в тиші.

Тому ґанок, навушники, музика і ніяких думок.

Навіть здригнулася, коли музику перервав виклик. Гордій? Розплющую очі, хапаю телефон, бічним зором помічаю… Дем’яна? Господи, що ж воно одразу й телефон, й цей придурок?! Відповідати чи з’ясовувати? З’ясовувати при цьому? А може щось термінове? Номер незнайомий. Розгублена, починаю нервувати. Знову перевожу погляд на Дем’яна. А цей борів тиче в мій бік своїм телефоном та… скасовує виклик. Це він мені телефонував?!

- Привіт! – посміхається. Задоволений? А з мене назовні так і лізе роздратування.

- Звідки в тебе мій номер? – нарешті я знайшла вихід для негативу.

- З відділу кадрів, - у когось поки ще гарний настрій. Ненадовго. – Хочу вибачитися та виправити те незабутнє враження, що справив на тебе.

А йому вдається мене здивувати. Не очікувала, що вміє та стане вибачатися.

- Пробач, не хотів тебе налякати або образити, тільки допомогти.

- Якось слабо віриться…

- Ти була дуже переконлива, доводячи мені, що я помилявся. То як мені довести свою щирість?

Мені стає соромно, бо реально сильно його подряпала. Але, якби не він…

- Я захищалася. Ти пер, як борів.

- Як хто? Як ти мене назвала?

- Знаєш, як я злякалася?! – думала, що він розсердиться, а він почав сміятися.

- А ти знаєш, хто такий борів?

- Вгодований хряк…

- Кастрований.

Фініш! Мені так незручно, готова провалитися.

- О-у… У воді ж…

- Не видно, розумію.

До мене доходить його жарт. Двозначний. Уявляю… й не можу утриматися від сміху.

- Не знала… вибач.

- То ми квити? Я тебе налякав, а ти мене з вгодованим хряком порівняла, ще й каструвала подумки.

- Добре, що тільки подумки… - як же незручно! Що з мене лізе? – Ой, я це щойно вголос сказала? – як тільки стриматися, та не розсміятися.

- Дуже голосно подумала.

- Мені… соромно.

Соромно та дуже смішно. Так, що стримуватися сил немає.

- І це дуже помітно…

А він не нудний й не пихатий. І я не стримувалася.

Напевно, дівчата були праві, я помилялася щодо Дем’яна. І ще, виявляється, ми можемо спокійно спілкуватися.

Він запрошує всю нашу компанію на барбекю. Як вчасно! Можливо там вдасться Лорі з Тарасом помиритися. Не знаю, що там в них відбувається, але такий привід ми з Сонею не проігноруємо й обов’язково вмовило Лору піти. Тому з чистою совістю буду чекати від Дем’яна інформацію про місце та час.

Прощаємося. Він йде, а я проводжаю його поглядом та думаю, що потрібно було б й мені вибачитися. Ну, нічого, в мене ще буде така можливість.

Знову вмикаю музику, посиджу ще недовго та буду піднімати дівчат. Після вечері йдемо на пляж, сьогодні знову будуть показувати якийсь фільм.

Повідомляю дівчатам про запрошення на барбекю. Вечеряємо й робимо оголошення для всіх наших. Народ задоволено гуде, бо неділя обіцяє бути веселою.

В кінотеатрі під відкритим небом сьогодні детектив.

Під час фільму в мене знову оживає телефон.

Гордій! Це Гордій!

Підхоплююся та несусь стрімголов подалі, аби не заважати людям й мені його було добре чути.

- Привіт! Ну, нарешті! – серце просто вистрибує з грудей.

- Привіт, кошеня! – голос коханого миттєво стирає із пам’яті всі дні суму та поневірянь, потовщує та омиває від бруду рожеві окуляри, розморожує метеликів та робить мене геть дурною. -  В мене всього хвилина й поруч повно народу, - одразу повертає мене на землю. – Здається, в тебе все добре.

- Так. А в тебе?

- Нормально. Тільки, мабуть, не так весело, як у вас. Я дивився ваші відео та фото…  Але ж ми теж все надолужимо.

Мої метелики нещадно душать тарганів, якім дуже кортить згадати про фото з того виїзду та запитати, чому з ним так важко зв’язатися останнім часом. Метелики остаточно перемагають.

- Неодмінно! Я скучила…

- Угум.

- Ти бачив фото з весілля? Вони класні. Фотограф молодець, вибирав дуже вдалі моменти. Навіть кумедні є.

- Так, бачив. Наші батьки теж вчора дивилися й обговорювали… Мама навіть контакти фотографа попросила дізнатися у Яни.

- Воу!

- Для якоїсь своєї подруги. До речі… ще сказала… «Уля для тебе надто доросла. Їй вже заміж пора». Дослівно.

Чую, що його це не засмучує. Голос рівний.

А я все набираю та набираю повітря в легені, бо забула, що потрібно ще й видихати.

- І що ти їй відповів?

- Нічого.

Метелики падають з таким гуркотом та силою, наче вони бетонні.

- А мама не знає, що саме Уля відмовилася, коли ти пропонував? І саме тому, що доросла та вважає, що ще рано?