14 глава

Уляна

Зранку про дощ нагадувала тільки більша, ніж зазвичай, кількість роси на траві. Суха земля з вдячністю поглинула живильну вологу.

За попередні дні, призвичаївшись до нового режиму, вставати так рано вже не було важко. І працювати в ранковій прохолоді було приємніше, ніж у спеку. В роботу теж втягнулися. Але, відверто кажучи, заплющуючи очі, іноді бачила перед ними або ряди дерев, або черешню.

Повернувшись в будиночок після роботи та смачного обіду, Дарину ми вже не застали. Поїхала, як і обіцяла. Лора коментувати її швидкий від’їзд навідріз відмовлялася, як і те, що відбувається у них із Тарасом. Та, і взагалі, ніхто з нас ніколи не намагався занадто наполегливо лізти з питаннями або порадами, коли потрібно було дати спокій або просто час заспокоїтися. Тому, добре розуміючи Лору, просто залишила її в спокої.

В мене самої заспокоїтися так і не виходило, але й говорити про те, що мене хвилювало, я була не готова. Майже весь час знаходячись серед людей, хотілося усамітнитися та побути у тиші.

Взявши телефон та навушники, відправилася до вподобаної гойдалки. Мені навіть вдалося деякий час побути на самоті, переконатися, що Гордій не в мережі, послухати музику та позависати в телефоні, поки не побачила хлопця, що рухався у мою сторону.

Його я впізнала по тату.

Дем’ян. Смаглявий високий шатен, з короткою стильною зачіскою, спортивної статури, доволі симпатичний, до речі. Був вдягнений у чорні шорти та майку, яка вдало підкреслювала широкі рельєфні плечі та м’язисті руки. Завдяки цьому татуювання на правому передпліччі впадало в око навіть на відстані, незважаючи на шкіряний наплічник, закинутий на плече. Не дивно, що у воді він мені здався таким здоровезним, на його тлі я була суповим набором з кісток та шкіри. Навіть наборчиком.

Я могла дозволити собі доволі уважно розглядати хлопця тільки тому, що мої очі були приховані за темними окулярами. А Дем’ян розглядав мене відкрито та не соромлячись.

Коли стало зрозуміло, що він прямує не в мій бік, а цілеспрямовано до мене, я знову запанікувала. Мені знадобилася вся моя витримка, аби не зірватися на біг та й далі вдавати суцільний спокій. От що йому потрібно та чому взагалі до мене прив’язався, як сльота?

Навіть, якщо б я не впізнала хлопця по наявності у відповідному місці тату, подряпини, що я залишила на його руках, не дали б мені помилитися. Вони занадто добре впадали в очі при його наближенні.

Він, не вітаючись, вмостився поруч зі мною, а наплічник поклав з іншого боку.

Саме так, не кинув, а обережно поклав.

Вимкнула музику та витягла один навушник.

 - Сподіваюсь, друга спроба буде вдалою, – він ще й рахувати не вміє.

- Третя, - виправляю його.

- В сенсі третя?

Не впізнав чи не пам’ятає? У будь-якому разі, підіграю.

- Третя спроба завжди найвдаліша. Зазвичай по три спроби дають..

- Впевнений, мені вистачить двох. Тож, я Дем’ян, для друзів Дем.

Які ми самовпевнені, ще й руку до мене тягне.

- А для подруг? – ненавиджу таких, як він.

Прибирає руку. Дійшло, що їх краще тримати при собі?

- А ти хочеш стати моєю подругою? – авжеж, мрію з дитинства.

- Перестраховуюсь, аби ненавмисно не втрапити.

- Фліртуєш зі мною? – самозакоханий індик!

- Що ти?! Відлякую! - в моєму голосі стільки тепла, як а Антарктиді за рік.

- Знаєш, а ти кумедна! – придурок!

- Просто хвора, - знімаю окуляри, - і плаваю. Намагалася…

Дивлюся прямо в очі. Впізнав! Нарешті! А що з обличчям?

- Це ти?! – о-о, борів прокинувся та повертається.

- Ні, це ТИ постійно липнеш до мене! – зрозуміло, що вибачатися він не збирається.

- Та кому ти потрібна, дурна?!

Ніякого страху перед ним вже не відчуваю. Злість. Концентрована.

- От і нагадуй собі про це, коли знову закортить розпустити руки, Дем – яне. – навмисно так виділяю його ім’я. Друзі – подруги. Ага, як же. – Гарного тобі дня! – та пішов ти! Встаю та йду.

- І ти не хворій!

Ну, хто б сумнівався, що останнє слово залишить за собою. Мрій. Повертаюся до нього обличчям, піднімаю руку вгору й ворушу пальцями, прощаючись. Своєрідне таке прощання…

Оце так, зараз спопелить очима!

Три спроби, довбню! І всі вдалі. Довів, що триматися від таких потрібно якнайдалі.

Одразу прямую в кімнату до дівчат.

- Знову ваш Дем’ян вирішив довести, що він нормальним буває тільки у колі близьких.

Мар’яна з Лорою здивовано дивляться на мене.

- То вам таки не вдалося порозумітися? – Мар’яна в нас оптимістка.

- Ну, чому ж не вдалося? Мені вдалося зрозуміти, що він самозакоханий індик. А йому, сподіваюсь, що я не з його фан-клубу, то й зачіпати мене не варто.

- Зрозуміло… не вдалося, - прямо міс Очевидність.

- Мене тішить твоя прозорливість, люба!

- Воу-воу, сонечко, полегше! Не такі ми вже з тими братами й родичі, аби я за їх косяки віддувалася! – обіймає мене Мар’янка. – Мені й Лори було достатньо, а тут ще один налажав.

- Вибач, - цілую її в щоку та обіймаю у відповідь. Лора теж не залишається осторонь, приєднується.

- Сьогодні Міжнародний день обіймів? – біля прочинених дверей стояла Соня, яку ми не помітили. – Чи ви за Дариною сумували?

- Оце вже точно ні! – Лора точно не сумує за шкільною подругою. – Іди до нас!

І вже через мить нас стає більше.

- Тож, ви хоч скажіть з якого приводу обіймашки?

- Вона має право знати, кому дякувати, - Мар’яна в нас завжди за справедливість.

- Дем’ян – спонсор спонтанного витоку дружньої любові. Бо я ледь не задихнулася від злості.

- Талановитий хлопець, виявляється! СтІ-льки  е-мО-цій! – Соня вчасно встигла достатньо відсторонитися.

- Авжеж, авжеж… - класні в мене подруги.

Вирішуємо приєднатися до наших сусідів та прямуємо на пляж. Граємо у воді з м’ячем та у квача, дуріємо, пірнаємо з надувного матрацу.