13 глава

Дем’ян

Я швидко добіг до стоянки. Нічогенько так встиг промокнути. Миро чекав біля корчми під навісом.

- Ти чого так відстав? М’язи з ночі болять чи мозолі бігати заважають?

- Сідай швидко й заздри мовчки. 

Він вправно зловив, кинутий йому ключ від машини. Всівся за кермо, а я влаштувався поруч. Одразу поїхали.

Тарас був вже вдома. Бабуся спала. Ми теж довго не зволікали. Душ та міцний сон допомогли відновити сили.

Весь наступний день я працював вдома. На роботі в мене сьогодні був дедлайн, потрібно було закінчити та здати частину проекту. Тому майже ні на що, крім їжі, я не відволікався.

Мирон з Тарасом займалися налаштуванням та тестуванням систем в тих теплицях, де ми працювали вчора. Після обіду Тарас поїхав на базу, а Мирон занурився у свою роботу.

День пролетів швидко.

На ранок ми були готові до встановлення обладнання в останніх двох теплицях та до розмови з батьками, яку для зручності перенесли на сьогодні.

Обідали в корчмі, потім розійшлися працювати.

Я відправився в альтанку. Біля неї на гойдалці побачив володарку білих кедів, по яких її й впізнав, та не зміг пройти повз.

Мала була в якійсь смішній майці з крокодилом, коротких шортах та великих сонцезахисних окулярах. Довге хвилясте волосся було зібране у високий хвіст. Смаглява, мала, тендітна. І якби не дві півкулі, на яких так зручно вмостився крокодил, то здаля її можна б було прийняти за дитину. Вона була у навушниках та щось переглядала в телефоні.

Підійшов та просто вмостився поруч.

Вона вийняла один навушник. Готова спілкуватися.

- Сподіваюсь, друга спроба буде вдалою.

- Третя, - не дивлячись на мене спокійно сказала мала.

- В сенсі третя?

- Третя спроба завжди найвдаліша. Зазвичай по три спроби дають…

- Впевнений, мені вистачить двох. Тож, я Дем’ян, для друзів Дем! - простягаю їй руку для привітання.

- А для подруг? – так і не повертає голову в мій бік. Мій жест ігнорує.

Прибираю руку. Альтанка, гойдалка, телефонна розмова, голос. Голос! Здається, я чув саме цей голос. Невже вона? Здивований своїм відкриттям.

- А ти хочеш стати моєю подругою? – моє здивування гарно вписується в наш діалог, а посмішка з’являється від припущення.

- Перестраховуюсь, аби ненавмисно не втрапити.

- Фліртуєш зі мною? – а з нею не нудно. Моя посмішка стає ширшою.

- Що ти, відлякую.

- Знаєш, а ти кумедна!

- Просто хвора, - знімає окуляри та повертається, - і плаваю. Намагалася… – дивиться своїми очиськами, а я перестаю посміхатися.

- Це ти?! – відчуваю, як поступово починаю звіріти.

- Ні, це ТИ постійно липнеш до мене! – зло кидає мені.

- Та кому ти потрібна, дурна?

- От і нагадуй собі про це, коли знову закортить розпустити руки, Дем – яне. – вона навмисно розділила та виділила моє ім’я. – Гарного тобі дня! – підвелась, випнула вперед свого крокодила та почала стрімко віддалятися.

- І ти не хворій! – зі злим сарказмом кинув їй у спину. Навіть не озирнулася, підняла руку вгору та помахала прощаючись. Це мені здалося, чи наприкінці її жест трохи змінився й залишився стирчати вгору тільки один палець?!

Та за кого вона себе має?!

Ця малявка мене просто підірвала та вибісила. Вона впізнала мене й ламала комедію? Хоче пограти? Ну, то ми пограємо. І не впевнений, що їй ці ігри будуть до вподоби.

А я ще дивувався, білим кедам та її реакції. Ще й пожалів ту незнайому дівчину, що плакала, розмовляючи по телефону. Намагався врятувати дурепу, коли ледь не захлинулася.

Йолоп! Ось так і допомагай людям! 

Злий на себе, пішов в альтанку та влаштувався працювати. Зробив навіть більше, ніж очікував. Робота відволікла та допомогла заспокоїтися.

Ввечері вирішив розпитати Тараса. Ми якраз сиділи на подвір’ї в очікуванні Мирона. Збиралися сходити на річку поплавати.

- Слухай, бро, що це за мала живе з Лорою в будинку?

- Яка саме?

- Мала така ж, як Лорка.

- Навіщо тобі? – чогось занепокоївся він.

- Закохався до нестями, - я пожартував, а він відчутно почав нервувати.

- Деме, не чіпай її, добре? Це Лорина найкраща подруга, вони вчяться разом й хлопець в неї є, там все серйозно…

- У кого там все серйозно? – до нас нарешті приєднується Мир. Вже думав, що прийдеться йти допомагати.

- Та… Дем… якогось милого, цікавиться Уляною. Лора й так навіть розмовляти зі мною не хоче, а якщо ще й подругу її зачепити… Навіть думати про таке страшно.

Тож, Уляна, - про себе відмітив я. Хлопець, кажете. Ну-ну… Ми ще подивимося.

- А, реально, нащо тобі ця Уляна? – ми вже вийшли за двір та прямували городами до річки. Мирон порівнявся зі мною. – В неї виявили високий рівень прогестерону* й ти про це дізнався? Чим ще вона могла тебе зацікавити?

- Не зацікавити, а завести. Вловлюєш різницю? Пам’ятаєш мою наречену?- я починаю шкіритися.

- То це вона?! – мій настрій підхоплює Мир. – Це ж як їй не пощастило в коханні!

- Ви геть здуріли?! Яка наречена? – лише Тарас не поділяє наших веселощів.

- Тут така справа, братику, - Мирон кладе свою руку йому на плечі, - Єгорівна застала Дема за любощами з цією Уляною. І зараз вона, як порядна дівчина, просто зобов’язана побратися з ним.

- Що ти таке верзеш?! Які любощі та побратися? Ви що обкурились?

- А що ти хотів? Вона заплямувала мою бездоганну репутацію, яку я беріг роками від самого себе. Ти думаєш я їй це подарую та пробачу?

Ми майже дісталися берега. Пологий схил у цьому місці закінчується великою галявиною, а для заходу у воду використовують доволі широкий дерев’яний пірс. Якщо бути точним, спуститися до води, або човна можна тільки невеличкими сходами. А з самого пірса зручно стрибати.

- Я в цьому участі не прийматиму! - Тарас відштовхує Мира й, швидко скинувши крокси та майку, біжить до пірсу та стрибає у воду.