12 глава

Уляна

Забігла, двері зачинила, серце б’ється десь біля горла.

Що це щойно було? Хто це такий? Та хто йому взагалі дозволяв так себе поводити?

Все сталося так блискавично. Вона настільки не очікувала подібного, навіть уявити не могла, тому розгубилася й сторопіла.  

Майже одразу за нею в будиночок забігла мокра та перелякана Соня.

- Хто це був? Ви що знайомі? – подруга відкинула мокре пасмо, що приліпилося до обличчя.

- Не маю ні найменшої уяви ані хто це, ані як виглядає. Найкраще розгледіла тільки рукави його світшоту.

- Ого! Та я в шоці! – дивиться на мене ошелешено. Мабуть, і мій погляд зараз мало чим від її відрізняється. 

- Повір мені, не більше, ніж я! -  не знаю, хто був більше вражений вона, як глядач, чи я, як переносима особа.

- Подруго, ти мене дивуєш своїм бурхливим особистим життям!

- Дотепниця.

Стягую кофту, взуття, намагаюся стряхнути краплі з волосся. Соня робить теж саме. Заходимо в нашу кімнату й розумію, що це ще не всі сюрпризи на сьогодні.

У кімнаті хазяйнують Лора з Мар’яною. Наші ліжка щільно притягнуті одне до одного, тумбочка відсунута в інший бік кімнати, а на вільному ліжку Мар’яна змінює постільну білизну на свою. Соня знаходиться перша.

- Шановні гості, вам господарі не заважають?

- Ой, буркотухо, не починай! Настрій не той, - Лора закочує очі й гучно зітхає. - Тим більш, ми все вже зробили. Зауваж, самостійно! 

- Ми у вас погостюємо тільки до завтра. Самі ще нас вмовлятимете залишитися, от побачите, - Мар’яна вміє не тільки кумедно швидко кліпати віями, а й вдало вести перемовини.

- Чим так Дарина вам догодила, що ви їй подарували можливість жити самій в кімнаті? – Соня, як і я,  не розуміє, що у них там відбувається.

- Не жити, а доживати… до завтра, - Мар’янка ніколи не пасе задніх в дотепності. – І зараз я зовсім не жартую. Вона обіцяла поїхати завтра до того, як ми повернемося з роботи.

- Ви так і не відповіли, чим догодила?

- Талантами… Дуже талановита виявилася. Відійду – розповім, - Лора знову зітхає. – Я правильно розумію, в душ сьогодні вже ніхто не піде? 

- Дякую, вже все вимилося, - робимо вигляд, що не помічаємо, як вона переводить тему від небажаної.

Беру рушник та промокаю волосся. Тим часом Соня своє сушить феном.

Коли весь мокрий одяг був розвішаний, волосся просушене, а ми всі вмостилися на зсунутих ліжках, я вирішила більше не зволікати.

- Зі мною вчора дещо сталося…

- І не тільки вчора, - Соня промовчати ніяк не змогла. – Щойно її з пляжу на руках домчав якийсь принц.

- Нічого собі, ми стільки пропустили?!

Дівчата здивовані та я їх добре розумію.

- Соня, як завжди, значно перебільшує. То був зовсім не принц... Швидше за все, його кінь.

- Це ти зараз про його зовнішність? – Мар’яна завжди була допитливою. Іноді занадто.

- Про манери та швидкість. Зовнішність його я не розгледіла... спиною.  – Дівчата починають хихотіти, а я вже знаю, в які жартики на мою адресу це переросте. Тому намагаюся цьому завадити. - І, аби уникнути зайвих запитань, я ні до кого не лізла, ні з ким не знайомилася та не сварилася. Хто це був, не уявляю й ніяких припущень не маю. А від вас мені потрібна допомога опізнати іншого індивіда. Хоча слово придурок йому підходить якнайточніше.

Дівчата намагаються всім своїм виглядом зобразити зацікавленість та готовність слухати.

- Вмієш заінтригувати. Зазвичай починають з преамбули, але ми невибагливі, - Мар’яна аж ручки потерла у передчутті.

- Так, давай вже не тягни, - Лора не надто терпляча. – То що за… індивід? В тебе прямо талант їх знаходити. Кажи вже, досить очі закочувати.

- Вчора, коли я відплила від пляжу, на мене у воді накинувся якийсь ненормальний, схопив та намагався витягнути на берег, - попереджаю спробу мене перервати. – Я змогла вирватися та збігти від нього подалі завдяки втручанню якоїсь бабусі. Судячи зі всього, вона місцева, бо була на березі зі сторони села та ще й знайома з цим...

- Фігасі! Й ти цілий день про таке мовчала?! Потрібно було одразу бити на сполох та знайти цього покидька! – Лора з Мар’яною не просто приголомшені новиною, а сповнені рішучості знайти та покарати.

- Давайте прямо зараз зателефонуємо дядьку Сергію або хоча б Миру. Такого не можна лишати безкарно! Зможеш його впізнати?

- Бачила я небагато, бо ми були у воді. Та й сталося все так несподівано й швидко, я з переляку навіть погано розуміла, що взагалі відбувається.

- Ну, хоча б приблизно описати його ти зможеш? Вік, колір волосся…

- Старший за нас точно, може років 25. Волосся темне, стирчало догори, коротко пострижене на скронях, неголений, смаглявий, здорові плечі та руки такі накачані. Здоровий такий хлопець.

- Вгодований чи що? – уточнює Мар’яна. – Пика теж здорова?

- Ні, не здорова, нормальна пика. Страшна… В сенсі, не пика страшна… Ну, не страшна, не потвора він, коротше. Але мені було лячно й голос в нього був такий… Злий чи що. А вгодований чи не дуже, у воді ж не видно. Коли дряпала його та відбивалася, наче нічого такого руками не намацала. І ще в нього татуювання було на правій руці.

- На всю руку?  Від самого плеча? А на грудях чи спині? – Мар’яна не ту професію обрала.

- Він у футболці був, я не бачила його груди та плечі, але тату з-під рукава виглядало, ще й на внутрішній стороні руки щось було. Коли за шию мене хапав, я встигла побачити.

- У Дем’яна схоже… - осиплим голосом видавила Мар’яна. Виглядала вона в цей момент вкрай ошелешеною. – Тільки він не міг…

- Та ні, ти що! Дем’ян би ніколи… - Лора взагалі зблідла.

- Дем’ян?! – в мене навіть голос пропав. – Який Дем’ян?

- Наш! – Мар’яна почала потроху приходити до тями. – Наш Дем’ян. Бойко. Син дядька Сергія, друг Мирона. Та він мені, як Мирон… Як брат. Він би не міг…