10 глава

Уляна

Гіркота, що збиралася та щодня помножувалася десь біля серця, виходила сльозами. Виходила, але мене не відпускало. Вона, наче розтікалася навколо й починала давити. Зсередини та ззовні.

За що триматися, аби не розчавило?

Гордій. Ще й мама… Близькі. Саме тому так болить, бо надто близько.  

Як там люди кажуть: «Сльози очищують»? То я вже чиста? Чиста. От за це й триматимусь. Витираю сльози та ніс. 

Дихаю. Знов дихаю.

Тут таке повітря! Чисте.

Дихаю на повні груди, не можу надихатися.

Вмикаю телефон, записую голосове повідомлення:

«Привіт. Вибач, що заставила нервувати. Вчора не поставила телефон на зарядку. Сьогодні його там залишила. Так хотіла почути твій голос. Дуже хочу почути. Скучила.» Відправляю Гордію.

Останні дзвінки. Натискаю виклик. Мама відповідає.

-  Мам, вибач. Знаю, ти хвилювалася. Я просто вчора дуже втомилася, рано заснула, телефон розрядився. Сьогодні о п’ятій встали. Я, як сомнамбула, поставила телефон заряджатися й забула навіть про нього.

-  Так, дуже хвилювалася. То що у вас останнім часом відбувається з Гордієм?

-  Я не знаю, сама нічого не розумію. Все… все якось неправильно. І він постійно мовчить. А мені важко.

-  Може він ображений на тебе? На те, що ти майже постійно з Максом? Особливо останнім часом.

-  Що означає постійно? Вчимося разом? Чи живемо поруч і тому після пар часто разом повертаємося додому, а коли занадто пізно він мене ще й проводжає? Чи спілкуємося взагалі? Або декілька раз за останній місяць грали у бадмінтон? Чи тому, що Макс допоміг  мені з курсовою й завдяки цьому я отримала високий бал? Гордій його добре знає, не один рік. Він, перш за все, його друг. Максу подобається інша та й ми ніколи не ховаємося, робимо все відкрито. Була впевнена, що Гордій довіряє йому. І ще. Я ніколи не давала Гордію приводу сумніватися. Думала, що за його відсутності, якщо поруч Макс, Гордію буде спокійніше за мене.

-  Але ж Гордій застав тоді тебе з Максом наодинці у нас вдома. Уявляєш, що він міг подумати?

-  Не уявляю, мамо. Не уявляю. У нас різні з ним уяви. Нащо мені щось уявляти? Я б хотіла, аби Гордій сам озвучував все, що йому подобається чи не подобається. Все, про що він подумав або йому здалося. Все, що він відчуває. Хоча б мені…

-  Хм-м, в тебе якесь хибне уявлення про чоловіків, Уляно, - з іронією та поблажливо, як до дитини. - Він не такий емоційний, як ти. Тому ви досі разом і ще не повбивали одне одного.

-  Сумнівне якесь досягнення, як на мене.

- Доню, ти ж в мене розумничка, доросла. Будь поступливішою, мудрішою.

-  Мам, мені всього 19…

-  Я ж і кажу, вже доросла. Будь розумницею.

Ми продовжуємо говорити, мама розпитує про те, як влаштувалися, про умови, про дівчат. Говорить, що вже заспокоїла бабусю. А я неквапом йду вбік нашого будиночку і думаю, що я виправлю, все виправлю.

Потрібно глянути стрічку. Фотографії виклала Ксана. У неї талант, гарні фото, мені подобаються. Навіть за великого бажання та у поганому настрої образитися тут немає на що. Маючи багату уяву, можна, звісно, й пофантазувати.

Ловлю себе на думці, що зараз би із задоволенням поплавала. І одразу згадую того збоченця. Бажання миттєво пропадає. Потрібно поговорити з Лорою. А поки що в душ.

Довго стою під струменями води. Я чиста. Зсередини та ззовні. Всю гіркоту змила. І повітря тут чисте, і я дихаю. Сама собі повторюю, як мантру.

Дівчата сплять. Влаштували тихий час. Як у дитячому таборі. Беру телефон, жодних повідомлень. Починаю читати книгу і теж засинаю.

Будить мене Соня. Свіжа та задоволена. Сяюча. Мабуть, знову розмовляла з Ніком. Вона потім довго випромінює світло, як неонова лампа. Повідомляє, що сьогодні після вечері всі йдемо в кіно.

Знову перевіряю телефон. Повідомлення не прослухав, вхідні відсутні.

Що там Соня казала про кіно? Це добре, це на часі. А ще мені потрібна Лора.

Прямую до сусідньої кімнати. Вони вдвох з Дариною й щось, активно жестикулюючи, але дуже тихо, обговорюють. Подруга вкрай напружена. Помітивши мене, одразу виходить.

-  Ви щось не поділили?

-  Не зважай, - відмахується, але весь її вигляд каже про те, що це варто уваги. - Дарина завтра їде додому.

-  Щось сталося? Розповіси?

-  Зараз ні. Точно… Можливо пізніше. Я сьогодні у вас в кімнаті переночую. Мар’яні скажу, що нам з вами потрібно поговорити.

-  А мені дійсно з тобою потрібно поговорити, - але зараз точно не буду це обговорювати, Лорі явно не до мене.

- Тоді добре... Вибач, піду прогуляюсь. Не чекайте мене, прийду одразу в корчму. Потім ми в кіно… - останню її фразу чую, коли вона вже спускається з ганку. -Вдягніть щось зручне й кофти візьміть. Мені теж…

Хочеться наздогнати та розпитати докладніше. Стримуюся. Подруга засмучена, якась розгублена й до всього ще я зі своїми питаннями та проблемами. Все це може зачекати. Її б саму заспокоїти та втішити.

Всі збираємося у корчмі. Лора поводиться, як зазвичай, тільки уникає спілкування з Дариною. Під кінець вечері приходить Тарас. Разом вирушаємо на пляж.

Там на нас чекає сюрприз! Будемо дивитися кіно під відкритим небом!

На березі встановили розкладний екран та проекційну систему. Тюки сіна розкладені як під навісом, де працює бар, так і поруч. Відпочиваючі вже сидять в очікуванні, дехто прийшов зі своїми розкладними кріслами, хтось вмощується на туристичних килимках або підстилках, є й такі, що влаштувалися прямо на траві або піску. Бажаючих подивитися фільм багато. Навіть не думала, що тут будуть такі розваги. Поки розглядаю все, погляд чіпляється за розвішані лампи для знищення комах. Навіть про це подбали.

Починається фільм. Якась вітчизняна комедія, ми з дівчатами її не дивилися. Тож має бути цікаво. Так і є. Захоплююся сюжетом. Час пролітає швидко.

Фільм закінчується. Лора з Мар’яною кудись йдуть. Дарина пішла ще на початку. Ця дівчина за ці пару днів, що ми знайомі, не змінила мого першого про неї враження, яке було явно не на її користь, тому зближуватися з нею я навіть не намагалася. Тому мене зовсім не турбує її стан або від’їзд. Нас із Сонею хвилює стан Лори і те, що Тарас не був із нею поруч під час перегляду фільму. Про це й говоримо, користуючись можливістю.