9 глава

Дем’ян

Деякий час їхали мовчки. Мир час від часу кидав на мене пильні погляди і нарешті не витримав.

-  Деме, не томи…  Кажи вже.  Бо ще трохи й зуби зітреш. Що вже сталося за ті півтори години, на які я тебе залишив без нагляду?

Дається взнаки наша багаторічна дружба, Мир знає, що мені потрібен час відійти й завжди безпомилково визначає момент, коли вже можна ставити запитання та я готовий до діалогу.

Мовчки задираю рукою сорочку і демонструю йому правий бік. Друг аж присвиснув.

-  Епічно! Коментарі будуть чи тільки демонстрацією обмежишся?

-  Поплавав в неочікуваній компанії з непередбачуваними наслідками.

-  Видру зустрів?

-  Майже… Твоя проникливість просто вражає.

-  Ну, зі статтю розібралися. І що ти їй зробив?

-  Не задушив…  в зародку свій спонтанний прояв альтруїзму.

-  Ого! І хто ця щасливиця? – Мир навіть сів впівоберта до мене, спираючись на двері.

-  Якась навіжена. Спочатку подумав, що під препаратами. А виявилося, що їй потрібно тривале лікування.

-  Все цікавіше й цікавіше. То ти їй аналіз проводив спектральний, а вона тобі ауру вирішила підчистити?

-  Обмінялися враженнями.

-  Судячи з побаченого, вона вразила тебе сильніше.

-  Я навіть не намагався.

-  А свідки у цієї фантасмагорії були? Я б із задоволенням сам на таке подивився.

-  Єгорівна…

-  Х-ох, то ти зірвав джекпот! - друг безпомилково оцінив масштаби катастрофи. – Вважай ти запалив нову зірку! Сподіваюсь, не місцева, з відпочиваючих?

-  Невідома та непізнана.

-  Може обійдеться, - Мир завжди був оптимістом.

-  З моєю вдачею, навряд чи.

-  Гадаю, вже можемо констатувати значне поліпшення стану пацієнта.

-  Дякую, лікарю.

-  Приходьте ще. Мій гонорар сьогодні спишуть з вашої картки на рахунок готелю.

-  Напівлюкс?

-  Це не щедрість, а марнотратство. Замовив два двомісні стандарти з широким двоспальним ліжком. Сказав би «можеш не дякувати», але не буду, бо ти все сприймаєш буквально, - Миро природжений бізнесмен, це в нього спадкове. – Номери попросив забронювати на різних поверхах. Останнім часом тебе надто багато в моєму житті, - регоче вже не стримуючись.

Я оцінив жарт і був вдячний Миру за його підтримку й те, як він невимушено вмів розрядити обстановку. Я цінував нашу дружбу і беззаперечно довіряв йому.

Бабуся ще з дитинства називала нас сіамськими близнюками. Це було дуже точне визначення наших взаємин. Завжди поряд. Ми могли дуже тонко відчувати настрій один одного, його зміну і, в залежності від ситуації, пристосуватися  під нього або допомогти виправити. Не було необхідності приховувати свої емоції та почуття. Могли дозволити собі не вдягати маски, бути щирими та відвертими, залишаючись собою.  Але, незважаючи на це, завжди дотримувалися, за необхідності, дистанції, не переходили кордонів, поважали особистий простір. Завжди приходили на допомогу, підтримували, захищали та поважали один одного. В питаннях роботи, бізнесу, розваг, стосунків проявляли розуміння та завжди доходили згоди. Сперечалися, поважали думку іншого, бували різкими у виразах, шукали компроміси або били пики. Це теж траплялося. З впевненістю можу сказати, що Мир для мене був більше братом, ніж другом, а вважаючи на нашу спорідненість, близнюком.

Безперечно, не останню роль відіграла багаторічна міцна дружба наших батьків. Ніхто давно вже не відокремлював одну родину від іншої. Нас спільно виховували, доглядали, сварили, опікали. Крім безперечних плюсів були й очевидні мінуси. Подвоєна батьківська любов, подвоєний батьківський контроль. Ми кайфували від першого та навчилися максимально запобігати другому.

Обираючи навчальний заклад після закінчення школи, ми враховували не тільки рейтинг ВНЗ та якість освіти, але й віддаленість від батьків й рідного міста. Хотілося нарешті відчути себе дорослими та спробувати бути самостійними. Тож обрали вдало. До третього курсу ми жили в гуртожитку. Було весело, отримали відповідний досвід, навчилися цінувати комфорт, про який в тих умовах можна було тільки мріяти. Почавши працювати, орендували трикімнатну квартиру, в яку після нас переїхали Мар’яна з Лорою.

Після закінчення навчання ми з Миром не були налаштовані одразу повертатися в рідне місто. Але батьки зі своєю пропозицією щодо роботи значно відкоригували наші плани. Проте, аби повертатися до батьків, мова навіть не йшла. 

Тому ніхто не здивувався, коли ми винайняли собі по квартирі в новому житловому комплексі, що знаходився у доволі віддаленому районі від батьківських осель. Обидва будинки, де ми орендували житло, знаходилися в одному дворі, мали спільний паркінг. Це дозволяло нам зручно спілкуватися, але не заважало мати відокремлений особистий простір та не нахабніти зайвий раз. Коли ти маєш змогу спуститися або піднятися на декілька поверхів, не змінюючи взуття та одягу, це тільки підживлює прагнення бути нахабним, та вдиратися до друга за найменшого приводу. Та й привід завжди знайдеться. Інша справа, коли тобі потрібно ще щось взувати або вдягати, аби вийти на вулицю та перетнути двір. Тут вже лінь починає боротися з бажанням бути нахабним, і в більшості випадків перемагає.

Жоден з нас ще не мав серйозних стосунків, якщо не вважати за такі, спроби їх імітувати. Незважаючи на це, наше особисте життя було доволі бурхливим. Аби не обтяжувати себе зобов’язаннями та не дарувати марних надій, ми не підтримували постійних стосунків та були фанатами захищеного сексу. Виходячи зі здобутого досвіду особистого та друзів, більшість дівчат, які погоджувалися на тривалі стосунки без зобов’язань, або плекали надію, що вони все одно згодом переростуть у щось більше, або намагалися прив’язати до себе нібито випадковою вагітністю, чи з часом починали висувати умови та пред'являти претензії. Все це псує плани та породжує зайві проблеми, в той час, коли інтимні стосунки покликані покращувати настрій, самопочуття та якість самого життя.