8 глава

Уляна

Перелякана та страшенно зла вилізаю на берег. Мене досі дрібно трясе. До пляжу вже недалеко, трохи пройти. Це добре, потрібно заспокоїтися. Нічого ж страшного не сталося.

Нічого не сталося. Заспокоюю себе.

Як би не бабуся, щоб цей збоченець зробив? Зґвалтував?

Скоріше за все, ні. Він же місцевий, раз знає її. Нащо б йому так ризикувати, можуть побачити, впізнати та легко знайти. А може він якийсь мажор, чийсь синок та йому немає чого боятись, бо все зійде з рук? На стоянці біля корчми були припарковані доволі дорогі автівки та на території бази теж такі бачила… Ні, навряд чи. З бабусею він розмовляв шанобливо, не грубіянив. Вихований мажор?

Потрібно буде про нього в Мар’яни з Лорою запитати, вони повинні знати. Ні, у Мар’яни краще не треба. Спочатку з Лорою потрібно поговорити. Якщо він місцевий та піде розголос, ще помститися захоче.

Не буде ж він мене шукати? Та й впізнати йому мене буде складно. Що він бачив? Голову та руки. Мокре волосся, закручене тугим жмутом й високо підколоте, та перекошене від страху обличчя.

А я сама хоч зможу його впізнати?  

Зріст не знаю, але немаленький точно.  Волосся здається темне.  На скронях та потилиці коротко вистрижене, а на маківці стирчить в різні боки. Сухим теж?  Брови не тонкі. Вії темні, довгі, густі. Очі? Страшні. Колір… Не знаю, не запам’ятала. Вії запам’ятала. Ніс?  Наче прямий.  Губи… Я на них взагалі не дивилась. Засмага, кількаденна неголеність. І купа м’язів.  Плечі широкі. М’язисті руки, татуювання було на правій руці. Великі долоні. Досі перед обличчям, коли схопив мене за підборіддя. Дуже вичерпний портрет – вії, зачіска, неголеність, м’язи, татуювання.

Молодець, Уляно! Добре, хоча б щось запам’ятала. Може заспокоюся, пригадаю більше деталей. І ще його голос… Бр-р-р-р. Знову мороз по шкірі.

Наче вже перестало трясти.  Трохи відпустило, можна вже й до людей виходити. Здається, на пляжі їх трохи поменшало.

І добре, що Соня сидить одна. Дівчата скоріш за все у воді. 

-  А чого це ти з цієї сторони прийшла? Не від води? Знову далеко заплила й вирішила повернутися берегом? Улько, ти чого така бліда? Щось трапилось? Ти на себе не схожа… – подруга підхоплюється на ноги.

Беру рушник, загортаюся в нього, сідаю і обхоплюю коліна руками. Так значно тепліше.

-  Соню, сідай ближче і не кричи, – всідається, обіймає. Мабуть саме це мені зараз й потрібно. – Один придурок налякав мене у воді.

Вона рвано робить вдих.

-  Що?! Що він зробив? – голосніше, ніж мені б хотілося. Люди поруч починають звертати на нас увагу.  

-  Тихіше, прошу! Якби я хотіла повідомити про це всім, я б сама кричала.

-  Вибач, вибач… - притискається головою і гладить мене по руці. – Улічко, він же тебе не образив? – тихо, майже шепоче.

-  Ні… Спочатку запитав чи все добре, а потім схопив та тягнув на берег. Здоровий такий... Мені просто пощастило... Бабуся вчасно з’явилась. Здається, він місцевий.

-  Жах! Він тебе не переслідував? Ти його запам’ятала? Може покличемо на допомогу?

-  Не переслідував, я заплила за очерет і вискочила на берег. А потім сюди…

Дійсно, якби він хотів наздогнати, легко зробив би це. Боса та перелякана, я рухалася зі швидкістю равлика. Як я про це не подумала одразу. А ще...

-  Сонь, не хочу, аби Дарина та всі інші знали. Тільки Лора і ти. Все…  Добре?

-  Ти впевнена? А раптом… – бачить мій погляд і швидко додає. - Добре. Але, Уль...

-  Знаєш... Я тут подумала... він же навіть силу не застосовував, навіть коли била його та дряпала. Але ж міг одним рухом скрутити мені шию. Відпустив... Він же бабусю тоді не міг бачити....

-  А руки теж не розпускав? 

-  Ні... 

-  Уль... Він тобі щось зробив?

-  Налякав! Так, що я... ледь не померла... 

-  А він молодий? - не розумію до чого вона веде. - Уль, послухай... Ти тільки не нервуй. Може він просто хотів підкотити до тебе?

-  Соню! Ти себе чуєш?! З таким підкатом наше знайомство могло відбутися на слідчому експерименті або на впізнанні тіла?

-  Дурні якісь жарти! І явно не твої! - я смикаюсь. - Вибач, але це так...

Сама знаю, що не мої.

-  Пробач, я не в гуморі... Не дивись так на мене. 

-  Пообіцяй, якщо його побачиш, то...

-  Сподіваюсь більше ніколи його не бачити! Мені б забути це, як страшний сон. Дякую, що ти поруч... 

Обіймаю подругу й сидимо мовчки якийсь час.

-  А дівчата де? 

-  Мар’яну забрав Мирон, Дарина пішла за ними. Ти як? Хочеш підемо звідси? Чи посидимо тут?

Мені дійсно вже набагато краще. Куди піти, варіантів небагато. Тому вирішуємо залишитися на пляжі.

День сьогодні дуже довгий та багатий на емоції. Втомлена і якась розбита. Може це стрес? Розмовляти не хочеться. Соня не наполягає. Вдягаю навушники, вмикаю музику на телефоні...

Будить нас Мар’яна. Дивно, але ми з Сонею заснули.

На пляжі людей вже значно менше. Макс та майже всі наші грають у волейбол. Вирішуємо йти перевдягатися та час вже вечеряти.

Сходили в душ. Я зателефонувала бабусі.

Гордій поза зоною. Жодних повідомлень. Чомусь вже не дивуюсь. Впевнена, що це не пов’язано з проблемами. Інакше батьки були б вже в курсі. Я теж.

А це може означати тільки одне – проблеми не в нього. В нас. В наших стосунках. Буду думати про це пізніше. Наодинці. Коли зможу побути сама.

Повечеряли в корчмі й ледь добрались до ліжка. В мені наче вимкнули тумблер, щойно торкнулася головою подушки.

О п’ятій ранку розбудили нас бадьорі голоси Лори та Тараса. Задоволені, вони на веранді готували сніданок. Всім зробили чай та бутерброди. На столі стояв ще й пакет з пиріжками.

-  Ви що не лягали?

-  І вам доброго ранку, - Лорка обдарувала мене сонцесяйною посмішкою.

Тарас поглинав бутерброд, тому тільки привітно помахав рукою. Соня теж вже вийшла з кімнати й щось, як завжди, бурмотіла собі під ніс.