7 глава

Дем’ян

Як тільки мікроавтобус зупинився біля корчми, Дарина зірвалася з місця й вибігла з тераси. Батько з Тарасом теж підвелися і рушили за нею.

- Сумно не буде, Мар’яна приїхала, -  гмикнув Мирон.

- Зустрічати не підеш? – запитую друга.

- Пізніше привітаюсь. Вистачить зараз з неї і Тараса. Двох братів одразу може не витримати. Знову скаже, що доросла й нема чого ганьбити її перед друзями. Ти ж знаєш її заскоки?

Миро з Тарасом доволі близькі, люблять сестру, турбуються про неї. Навіть заздрю, бо один у батьків.

Батько повертається швидко..

- Ну, як тобі «нова кров»? – цікавлюсь.

- Непогано, непогано… - він явно задоволений. – Головне, що розгубленими не виглядають. Посміхаються.

Коли 16 років тому наші з Миром батьки вирішили зайнятися вирощуванням ягід, село виглядало інакше. Роботи було мало. Бажаючі її знайти, шукали в місті. До нього всього 40 км. Молодь намагалась швидше закінчити школу та виїхати звідси. Дітей в селі народжувалося мало, дитячий садок на той час вже закрили. Через декілька років така ж доля чекала школу. Це була школа, у якій навчався батько і 30 років викладала українську бабуся.

Саме тоді батьки й вирішили, що як тільки їх бізнес почне приносити прибуток, частину його вони будуть виділяти на розвиток села й вкладати у майбутнє.

Справа пішла. Інакше й бути не могло, бо вкладали всі сили та наявні ресурси. Через декілька років, окрім черешні та вишні, спробували висадити ожину та малину. Вийшло. Площу посадок збільшили.

Почали впроваджувати європейський досвід та технології. Закупили відповідне обладнання. Кількість людей, залучених у процес, постійно зростала, роботи ставало більше.

Ось тоді й був складений так званий план «Нова кров». Батько каже, люди – це і є кров, що наповнює і дає життя місту, селу, країні. А селу, вважає, потрібна ця нова кров - нові люди, що наповнять життям домівки, збудують нові, народять дітей. Кровоток посилиться, життя відновиться та завирує з новою силою. Тому план розробили, підтримкою місцевої влади заручилися й почали діяти.

Вже зараз село не впізнати. Центральні вулиці заасфальтовані, освітлені. Дитячий садок відремонтований і працює. Школу в минулому році відремонтували. В цьому відкрили шкільний стадіон та спортивний майданчик з тренажерами. Зараз на черзі амбулаторія та Будинок культури.

Три роки тому батьки придбали стару базу відпочинку неподалік села. Нею займаються наші з Миром мами. За цей час її суттєво відновили та вона стала доволі популярним місцем. А про нашу корчму взагалі легенди ходять.

Зараз до нас із міста на роботу їздять. І це вже не звучить, як жарт. Під час збору врожаю своїми силами вже не обходимося. Уклали договір із власником автопарку, що займається приміськими перевезеннями й тепер працівники з міста можуть два рази на день здійснювати поїздки безкоштовно. Вартість проїзду за них сплачує підприємство.

Згідно плану, пропонують літній підробіток студентам. Батьки вважають, що це найкраща реклама, коли молодь все бачить на власні очі й має можливість помацати, а потім активно ділиться враженнями в соціальних мережах та зі знайомими.

В цьому році побудували 12 теплиць, в яких будемо вирощувати полуницю цілорічно, а люди будуть мати роботу не тільки в сезон. Зараз це вже не фантастика.

Ми з Миром якраз зараз і втілюємо цю мрію батьків. Не знаю, як їм вдалося нас переконати? Мабуть дається взнаки багаторічний досвід ведення бізнесу.

Дядько Іван і мій тато потоваришували ще під час навчання в Аграрному університеті. Мама Мира теж разом з ними вчилася. Історія замовчує як, але друзям вдалося навіть синів народити з різницею в декілька місяців. 

Ми з Миром були від народження приречені постійно бачити пики один одного, той  вирішили, що краще нам стати друзями. І щоб не розмінюватися на дріб’язок, найкращими. Вибору не було, бо ще й жили поруч.

Вчитися пішли теж разом. На третьому курсі універу й працювати в IT-компанію разом влаштувалися. Дивно, що за стільки років алергію один на одного не заробили.

У минулому році закінчили навчання. Роботу, як і досвід вже мали. Працювати було зручно, бо можна дистанційно, ще й графік зручний. Саме в цей час і до нас дісталися батьки зі своєю програмою та жагою нової крові. Як виявилося, бажано нашої. Вони вирішили зайнятися вирощуванням полуниці в теплицях й запропонували нам встановити в них системи контролю мікроклімату. Це коли система контролює вологість повітря та ґрунту, освітлення, температуру і може прогнозувати зміни навколо рослини на декілька годин наперед. Стало цікаво. Почали розбиратися, збирати наявну інформацію. Затягнуло, зробили, встановлюємо. Вже частина теплиць працює з нашими системами.

Поки що поєднуємо свою дистанційну роботу в IT-компанії з «донорством» – стільки нашої крові випили батьки із цим проектом!

-  Дем’яне, агов! Ти ще з нами? – батько відволіктися точно не дасть. – Я запитував, чи не потрібні вам з Мироном додатково люди у допомогу.

-  Дядько Сергій, це ви нам з Дем’яном дівчат, що приїхали в помічниці пропонуєте? – шкіриться Мирон.

-  А вам потрібні дівчата? Баба Варка підійде? – не пасує батько. – Не впевнений тільки, що погодиться.

-  Ми й самі встигаємо, цього тижня закінчимо. Чи у вас знову якісь далекоглядні та неосяжні плани з’явилися? – таке враження, що нас звідси вже просто так не відпустять.

- Так, є одна розмова… У четвер перед нарадою чекаємо вас в офісі. З восьмої ранку ми вже будемо на місці. Можемо разом каву попити. - ага, знаємо ми цю каву… – А зараз бувайте! Мені вже час. - потиснув нам з Миром руки та пішов.

Інтуїція мене підводить рідко. Але затримуватися тут я точно не планую.

-  Деме, а не здається тобі, друже, що звідси ми будемо городами пробиратися? – інтуїція не тільки мене не підводить. Мир хижо мружиться. – Але нашу мотивацію їм жодною заманливою пропозицією не перемогти. Правда ж?