6 глава

Уляна

Тарас швидко повернувся і ми одразу поїхали.

Як виявилось, Макса з хлопцями та Ксану із подругами поселили в сусідній будиночок. Він такий самий, як наш.

-  Лор, а де буде жити Тарас? – запитує Соня.

-  Мабуть, із вами. У нас же все зайнято, - Лора пирснула, дивлячись на наші витягнуті обличчя. А Тарас закашлявся.– Ой, та жартую я.

-  Ми з Миром та Дем`яном живемо у його бабусі, –  поки Лора ще чогось не наговорила, Тарас вирішив пояснити все сам. – Я приїхав тільки в суботу, а  хлопці тут вже більше, ніж тиждень. 

-  Вони живуть у мами Сергія Олександровича, – уточнила Лора.

-  Так, у Олесі Степанівни, – підтвердив хлопець.- З нами їй не так сумно, зазвичай вона сама живе. Дядько Сергій, хоча й буває тут майже щодня, живе із родиною в місті. Вони з нами практично сусіди.

-  А чому Мар’яна не живе тоді з вами? – Соня випередила мене.

-  Ще чого! – невдоволено пирхнула Мар’яна.

-  А вона нам там нащо? – Тарас з Мар’яною навіть пирхнули одночасно. Родичі.

У мене було стільки запитань, що я не витримала.

-  Тарасе, зізнавайся, у чому підступ?

-  Ти про що? – здивувався він, а всі зацікавлено подивились на мене.

-  Нас поселили, будуть годувати, возити. Це у всіх такі умови праці чи тільки ми особливі?

-  Звісно, ви особливі! – посміхнувся він і підморгнув. – Але дивного немає нічого…

-  Я ж казала, що здам вас в рабство, – перебила Тараса Лора. – Відгодуємо, приспимо вашу пильність і продамо подорожче.

Поки ми сміялися, водій скинув швидкість та повернув на ґрунтову дорогу.

Вже за хвилину він зупинився.

-  Приїхали, вилізайте! – гукнула Лора, підхоплюючись на ноги.

З двох боків від дороги розкинувся великий черешневий сад. Дерева були висаджені рівними рядками та усіяні гронами соковитих ягід. Недалеко від нас стояли стоси пустих ящиків та відер та ящик, повний металевих гачків. Трохи далі були складені розкладні дробини. В саду працювало доволі багато людей.

-  Ніколи не бачила стільки черешні! –  Ксана вийняла із кишені телефон й побігла позувати до найближчого дерева. Вона постійно фотографує та фотографується, веде трансляції та постить сторіз. Справжня блогерка.

-  А я думала, вона ніколи його не прибирає, - провела її очима Соня, посміхаючись.

-  Я теж була впевнена в цьому, - підтримала подругу я, дивлячись, як Ксана вправно постійно змінює кут телефону та ракурс зйомки.

-  Не заздріть мені, дівчатка, – Макс наздогнав нас. – Я сам собі заздрю.

На нас вже чекали. Невисока жіночка років п’ятдесяти привітно нам посміхалася. 

-  А ось і наша молодь! Доброго ранку! – привіталася вона.

-  Доброго ранку! – дружно відповіли ми.

-  Дивлюсь, настрій у вас гарний, то робота у нас піде! Мене звуть Тетяна Василівна, я ваш бригадир. Перш, ніж ви почнете працювати, ознайомлю вас з умовами роботи.

Від неї ми дізналися, що працювати ми будемо з шостої до чотирнадцятої. Такого раннього початку роботи не очікував ніхто з нас.  Звісно, за виключенням Лори, Мар'яни та Тараса, які вже мали багаторічну практику й зараз підступно посміхалися. Що ягоди потрібно збирати тільки із хвостиками та за хвостик. Нам розповіли скільки збирають люди за день, чого очікують від нас, ознайомили із технікою безпеки.

Кожному видали відро, гачок та розподілили дерева.

Так почалися наші трудові будні.

Виявилось, що возитимуть нас зі всіма селянами-робітниками саду автобусом. Що на базі відпочинку, крім нас, живе ще бригада будівельників, решта відпочиваючі. Що базою відпочинку опікуються дружина Сергія Олександровича та мама Тараса. Більшу частину будиночків вже відремонтували та оновили. Нові мають зручності, а деякі й кухоньку. Що всі вони здаються дуже успішно. Що ті, в яких живемо ми та будівельники, ще не ремонтували. Планують зробити це за літо. Дізналися також, що на базі, окрім корчми, є ще й пляж, прокат човнів та катамаранів.

Тож після роботи та обіду в корчмі ми з дівчатами відправилися на пляж. Лора з Тарасом обіцяли пізніше приєднатися. Ми ж побажали їм не квапитися й пообіцяли повернутися не раніше, ніж за три години.

Пляж виявився чистим, піщаним, зі зручним заходом у воду, роздягальнею, невеличким пірсом та майданчиком для гри у волейбол. З лівого боку було декілька дерев’яних альтанок, немаленький навіс із бруса та трохи далі ще декілька споруд. Поруч з однією із них був прокат човнів.

Людей на пляжі було доволі багато. Але місце для нас знайшлося.

Дівчата вирішили спочатку поніжитися на сонечку, а я одразу пішла у воду.

Люблю плавати. Можу годинами сидіти у воді й компанія мені для цього не потрібна.

Можна думати, спостерігати, отримувати насолоду. Вода мене завжди заспокоювала, допомагала розслабитися, упорядкувати думки.

Ріка в цьому місці була доволі широка. Вода була тепла.

Спочатку я якнайдалі відплила від берега, а потім вирішила плисти вздовж. Трохи далі від пляжу починалися зарості очерету з острівцями в ньому та дерев’яними пірсами й рибальськими вимостками. Наплававшись, перевернулася на спину й просто лежала на воді. 

Тиша.

Спокій.

Чисте блакитне небо.

Блакитне та чисте. Як очі, в яких можна загубитися. І потонути.

Я і потонула. І загубилась… 

Тишу порушили ритмічні сплески.

Хтось плив.

Швидко. Дуже швидко.

І, судячи по звуку, в мою сторону. І здається був вже близько.

Я похапцем перевертаюся на живіт, в процесі  перелякано шукаючи очима винуватця мого неспокою.

Зі сторони берега курсом прямо на мене, швидко, кролем несеться борів із м’язистими руками. Татуювання на одній з них миготять зі швидкістю двадцять п’ятого кадру.

О, швидкість різко зменшується, як до того відстань між нами. Мені здається, що все відбувається, як при сповільненій зйомці. Борів зупиняється, струшує головою, протирає з очей воду. І подає голос.