5 глава

Уляна

А станом на зараз ситуація наступна.

Понеділок. Мерседес Спринтер і нас в ньому дванадцять молодих та сонних, ще троє незнайомих нам людей та водій. Сьома ранку й ми вже дві з половиною години в дорозі, ще хвилин з сорок - п’ятдесят та будемо на місці.

Лора була права, її допомога обійдеться мені зовсім недешево.

Ще пару днів тому я й подумати не могла, що мене занесе в село!

А ми їхали саме туди. Ні, не в гості до Лори, а майже за сорок кілометрів від її міста. І не на відпочинок або екскурсію. А працювати. Збирати черешню. У промислових масштабах. Ось така моя сплата боргу подрузі, тож можна вважати, що дача була просто тренувальним майданчиком.

Справа в тому, що батько Тараса є одним із власників агропідприємства, яке спеціалізується на вирощуванні ягід. Мама Лори працює там бухгалтером. І Тарас з Лорою, як і багато  хто з їх друзів та членів родини, щоліта допомагають на зборі ягід. І заробляють не тільки подяку батьків, а ще й кошти на здійснення своїх планів та мрій. Роботи постійно додається, підприємство росте, потреба в робочих руках відповідно теж.

Батьки й запропонували дітям звернутися з пропозицією попрацювати до друзів . Ні для кого не є таємницею, що студенти від можливості підзаробити ніколи не відмовляються, бо ростучий організм завжди має й зростаючі потреби.

А тут ще й умови нам запропонували, від яких просто неможливо відмовитися. Проживання, обіди з вечерями, матеріальна винагорода, чисте повітря, природа, гарна компанія.

В моєму випадку та з моїм емоційним станом, ця пропозиція стала справжнім порятунком.

В неділю, після повернення від бабусі, завдяки незапланованій подорожі, мені довелося швидко збиратися. Скласти список необхідного, збігати в супермаркет, випрати та зібрати речі.

Дівчата були на відеозв’язку майже постійно, наполягаючи, що скучили. А ще жадали бачити, які речі планую брати, аби впевнитися, наскільки добре я буду виглядати, та чи впишуся органічно в місцевість. Жартівниці.

Тож часу та можливості пожаліти себе, доходити до сказу або постійно плакати в мене не було. Подруги про це подбали. Тему Гордія та наших з ним відносин, старанно обходили. За це я їм теж була вдячна.

Гордій в мережі з’являвся, але слухавку не брав та на повідомлення не відповідав. Хоча всі вони були прочитані.

І мене це неабияк хвилювало, засмучувало та впевненості, що у нас все гаразд, залишалося все менше.

Виїзд  був запланований на 4:30 ранку. Спати потрібно було лягати рано, а я все крутилася й ніяк не могла позбутися нав’язливих думок.

Останні півроку наші відносини з Гордієм викликали у мене багато питань. Іноді я намагалася йому їх озвучувати, але частіше він просто відмовчувався. Зрідка виправдовувався тим, що має занадто мало вільного часу, який може проводити без мене.

Один раз ми навіть посварилися. За весь час, що ми разом, це був другий раз.

Посваритися з Гордієм було майже нереально.

Він вмів залишатися спокійним та мовчазним за будь-яких обставин.

Я могла розповідати, що мене турбує або не влаштовує, а він просто дивився на мене уважно й мовчав. Іноді мені здавалося, що він не слухає взагалі, але йому завжди вдавалося довести, що це не так.

А у випадку, коли я доходила до крайньої точки кипіння від відсутності зворотного зв’язку і відповідей на поставлені питання, він просто міг подивитися прямо в очі та запитати: «Це все чи є ще щось?»

А далі все залежало від ступеню важливості питання та мого стану. Іноді достатньо було міцних обіймів та поцілунків, а у складних ситуаціях він міг піти зі словами, що повернеться тоді, коли я заспокоюся й цікавився через скільки це можна буде зробити.

Все без зайвих емоцій. Та без необхідних відповідей.

Коли я цим ділилася з мамою, як з дорослою досвідченою подругою, вона схвалювала його поведінку. Казала, що йому вдало вдається гасити мій вибуховий характер своїми рівновагою та спокоєм.

Я ж намагалася їй довести, що його спокій іноді виглядає, як байдужість. А відсутність діалогу й відповідей на важливі питання, не розв’язують проблем та сприяють їх накопиченню.

Відповідь завжди була одна: «У Гордія ідеальні характер та витримка, а тобі над своїми потрібно працювати. Тож вибачайся й не псуй відносин».

Цікаво, цього разу я теж повинна буду за щось вибачатися?

Я так і не змогла заснути.

О четвертій ранку я виповзла з під’їзду невиспана та засмучена. Соня з татом вже під’їхали і чекали на мене в автівці. Ми привіталися, завантажили мою валізу й поїхали до місця, де на нас буде чекати мікроавтобус.

Макс ночував у друзів в гуртожитку й вони до місця зустрічі приїдуть на таксі. Ксану з подругами привезуть батьки.

По дорозі ми з Сонею майже не розмовляли, бо слухали настанови її тата.

Дядько Микола розповідав нам про заходи безпеки, необхідність постійного зв’язку з рідними й відсутність контактів зі сторонніми, про важливість режиму сну, здорове харчування та про шкоду вживання алкоголю.

Казав він все це нібито жартома, але виглядав при цьому цілком серйозно. Ми зі всім погоджувалися серйозно, но крадькома посміхалися.

Лора з Мар’яною чекали нас в автобусі, їх забрали першими прямо від будинку, де вони знімали квартиру. Крім них в автобусі знаходилися двоє чоловіків, якась жінка і Макс з друзями. Кирило місцевий, а Денис з Черкас й живе у гуртожитку. Всі вони вчаться разом з Максом. У наших груп багато спільних пар, тож ми всі добре знайомі.

Вітаємося зі всіма та чекаємо інших учасників трудового десанту.

Через декілька хвилин приїхала Ксана з двома подругами – Яною та Наталкою. З Яною ми з дівчатами були знайомі, а Наталку бачили вперше.

Зібралися всі, кого повинні були забрати з міста.

Вже на місці до нашої компанії приєднаються Тарас та Даринка – шкільна подруга Лори.

Виїхали, навіть трохи раніше, ніж планували. Перші хвилин 15 в салоні стояв гомін, всі обмінювалися враженнями, привітаннями та влаштовувалися зручніше. Ще через декілька хвилин запанувала тиша, більшість вже спали.