3 глава

Уляна

Скоро почне світати.

Здається, я все-таки заснула, сидячи на підлозі. Ну, хоча б так.

Виявляється я весь цей час тримала в руках телефон, який повністю розрядився та вже не вмикався. Згадала, як вночі зайшла в наш з дівчатками чат й відписалася, що я вдома і в мене все добре.

В мене. Все. Добре.

Боже, ну чому я не вмію ділитися? Чому я не можу поділитися з кимось цим нестерпним болем? Чому я не можу хоча б озвучити все, що просто підриває мене зсередини? Можуть же інші! Чому ж в мене ніяк не виходить? Вміють же деякі мої знайомі нудити та нити майже безперервно, при кожній зустрічі, за будь-якої теми та нагоди. Чи цьому потрібно навмисно вчитися?

Так, стоп!

Потрібно брати себе в руки.

В дзеркало краще не дивитися, це зайве. Відчуття не обманюють. Голова важка, очі печуть, вії позлипалися, щоки горять, ніс розпух, губи посохли. Наречена Франкенштейна - не інакше.

Мені терміново потрібні душ, кава та зарядка для телефону. А для цього спочатку потрібно підвестися й стати на ноги.

Так, встати на ноги…

Непогана ціль.

Ноги нестерпно затекли і, при спробі поворушити ними, їх пронизує сотнею дрібних голочок. Обережно притримуючись за стіну, я поволі підвелася та навіть встояла на ногах.

Оттак, молодець, Улю, в тебе вийшло й все інше теж вийде!

Зараз вип’ю кави й голова почне генерувати думки.

Але поставлений на зарядку телефон почав генерувати сигнали від вхідних повідомлень швидше, ніж голова думки. Більше 20 в спільному з подругами чаті. І жодних вхідних дзвінків.

Повідомлення можуть й почекати, а душ і кава – ні.

Душ дійсно трохи покращив самопочуття та й зовнішній вигляд теж.

Каву вирішила випити на лоджії, з якої у нас  відкривається приголомшливий краєвид на ліс. А враховуючи, що вона виходить на схід, з неї можна спостерігати неймовірний схід сонця та зародження нового дня.

Як швидко змінюється колір неба й гаснуть останні зорі - видовище захоплююче та просто фантастичне! А близькість лісу дарує такий спектр пташиних співів й голосів, що залишитися байдужим від такого видовища та музичного супроводу не має жодного шансу.

Чомусь згадалося, як у випускному класі ми їздили на Новорічні свята в Грузію. У нас зима та мороз -20С, а там все зелене, пальми, лебеді, мандарини та +12С.

Чотириповерховий корпус комплексу, де ми зупинилися, знаходився біля гірської річки. Хлопців поселили на першому поверсі, а всі дівчата жили на четвертому.

Балкон в нашій кімнаті виходив як раз на річку й гори. Річка була стрімка та гомінка, і здавалося, що балкон нависає безпосередньо над нею. Панорамні вікна підсилювали цей ефект.

Нас в кімнаті було четверо – моя шкільна подруга Аля, я та ще дві наші однокласниці. Моє ліжко стояло під самим балконом.

Якось вночі прокинулася від незрозумілого звуку. Скрізь шум ріки та дощу доносився тихий стукіт, який спросоння я ніяк не могла ідентифікувати. Коли нарешті змогла розплющити очі та трохи підвестися на ліжку, через скло побачила мокрого Гордія. Я ледь не збожеволіла!

Четвертий поверх, ніч, дощ, мокрі поруччя балконів, а він стоїть усміхнений та махає рукою, щоб швидше відкрила йому двері.

Вдертися по балконах, шалено ризикуючи, поцілувати, побажати приємних снів та повернутися тим самим шляхом. Божевільний!

Згадався ще один ранок.

Минулого літа.

Гордій майже на місяць поїхав на збори і я шалено сумувала за ним, рахуючи дні. Він повинен був повернутися тільки через тиждень. Батьки, як і завжди, були відсутні.

Розбудив мене дверний дзвінок. Швидко підхопилася, але ніяк не могла навести різкість та розгледіти у вічко хто ж там прийшов. А коли розгледіла, з вереском кинулася відчиняти. Повісилася Гордію на шию, а він, підхопивши мене, заніс у квартиру та ногою захлопнув двері.

-  Як же я скучив! Кошеня, ти просто не уявляєш! – дихав важко, наче біг по сходах.

Навіть не встигла нічого відповісти. Ми цілувалися, як шалені і не могли відірватися одне від одного. Дихання було одне на двох, а від емоцій просто зносило дах.

Я божеволіла та втрачала себе тільки від того, як Гордій дивиться на мене,  тонула та танула в тій блакиті. А він топив мене в ній та розчиняв. Не могла надихатися ним.

Він пах морським бризом, свіжим ранком, ветівером та моїм коханням. Найбажаніший в світі аромат!

-  Так хотів сам тебе розбудити, - примружив він очі та посміхнувся, - або доспати разом з тобою. Ти така сонна і така… у-м-м-м…

Гордій мрійливо закотив очі, влігся на ліжко та потягнув мене за руку.

-  Я скучила, я так шалено скучила! – повторювала, зариваючись пальцями в його хвилясте волосся. Він уклав мене на себе, загорнувши в свої обійми, ніжно водячи пальцями по моїй спині та запускаючи сироти по всьому тілу.

-  Може одружимося? – запитав він.

-  І як ти собі це уявляєш? Я маю на увазі не весілля, а життя після нього, – підвелась на лікті та ніжно поцілувала його в губи. Хотіла відхилитися, але Гордій подовжив поцілунок, перемістивши руку на мою потилицю і міцніше притискаючи до себе. Потім відсторонився і тихо прошепотів:

-  Нормально будемо жити, як всі.

-  Гордюш, ми обоє вчимося. Будемо жити у батьків, просити у них на все гроші і робити так, як вони скажуть? Як скажуть твої чи мої?

Я шалено хотіла бути з ним, належати йому, прокидатися та засинати поруч, щоб він став не просто першим, а єдиним. Тоді чому я не кажу йому це вголос, а видаю оце ось все?

-  Уль, ну, інші ж якось живуть? – хмикнув Гордій і посміхнувся мені. Він знав, що я обожнюю його посмішку та ямочку, що з’являється над бровою. - Он Антоха, наприклад, або Настя. Та ти й сама знаєш…

Трохи посунулась, скотилася з нього та всілася поруч. Я хотіла почути про його почуття, про його плани на наше майбутнє, але ж не згадку про його двоюрідного брата, що одружився пару місяців тому, чи мою шкільну подругу, що вийшла заміж нещодавно.