2 глава

Уляна

- Максе… Капець! Ти налякав мене! – дивуюся, як ще не закричала. – Я ж не очікувала! Хіба можна так лякати?! – намагаюся вгамувати шалене серцебиття, бо на секунду припустила… Мрійниця.

Макс мій однокласник,  ще й живемо поруч і товаришуємо вже не один рік. Іноді навіть готуємося до деяких предметів разом та допомагаємо одне одному. Він теж вчиться на нашому факультеті, тільки в іншій групі.

А ще він друг Гордія. Правда, останній рік у Гордія інші друзі…

-  Ти тут сам чи з Ксаною?

-  З Ксанкою, вона там з подругою, - якось невизначено махнув він головою вбік. - Теж зустріли знайомих, зараз прийдуть.

Макс якось дивно на мене дивиться.

-  Я теж здивований, бо взагалі не очікував тебе тут побачити.

-  А чого це ти не очікував її тут побачити? – Лора встигає поставити питання раніше, за мене.

-  Ну, по-перше, ви в нас знатні тусовщиці, - показує пальцями лапки в повітрі, -  а Ульку взагалі без Гора кудись з дому не виженеш. А, по-друге, думав, що ти з ним… Ну, на вечірці за містом. Улю?... Що?

Мабуть вираз мого обличчя вразив Макса не менше, ніж мене його слова. Та й дівчата якось одразу принишкли.

Поки я намагалася перетравити почуте, він дістав з кишені телефон, погортав щось в ньому і поклав переді мною на стіл. На телефоні відкрита сторіз Макара, нашого однокласника та друга Гордія.

-         Ось, дивись… Макар же відмічає сьогодні Днюху. Він і мене запрошував, але Ксанка не захотіла туди їхати.  Я тиждень її вмовляв. Вони ще біля дванадцятої виїхали, а з обіду фотки почали постити. Думав, ти знаєш… Пробач… – якось зовсім знітився він.

З фото на мене дивилися усміхнені хлопці та дівчата. Ось вони біля басейну, в басейні, дуріють, танцюють, грають у волейбол, готують коктейлі, смажать щось на мангалі, просто позують.

І майже з кожного фото на мене дивилися очі, блакитні, як небо. Очі, в які я була закохана до нестями. Очі, в яких я розчинялася. А зараз, дивлячись в ці очі, я помирала. Від розпачу, від образи, від зневіри. Дихати не було сил, повітря стало важким, а в грудях почало нещадно пекти.

Я підвелася, попросила Макса викликати мені таксі і швидко попрощалася зі всіма.

Дівчата пропонували поїхати разом, але я тільки заперечливо хитала головою.

Стримуючи сльози, йшла до виходу майже навпомацки. Макс тримався позаду і, мені здається, ще щось говорив.

Ми вийшли з клубу. Через декілька хвилин він посадив мене в таксі. Ще раз вибачився, легенько поплескав по плечу, захлопнув двері та залишився стояти, поки авто не поїхало.

Я не плакала.

Світ наче став на паузу, поки набирала номер Гордія. Декілька разів я прослухала, що абонент не абонент. Написала в месенджер, в якому він був три години тому:

«Була в клубі. Вже їду в таксі додому. Що робиш? Зібрав речі?»

Не знаю, на яку відповідь очікувала.

Я наче завмерла або замерзла. Наче вимкнули світло, звук та всі почуття, крім болю.

Приїхавши додому, зайшла, зачинила двері, скинула взуття та повільно сповзла по стіні на підлогу. Сили закінчилися. Ноги не тримали.

Тихо. Пусто. Самотньо.

Мама була у відрядженні. Вітчим теж. Бабусі телефонувати вже було пізно.

Я була сама.

Я часто була сама.

Мама вважала мене самостійною. Майже з народження.

Спочатку вона вчилася, а тато служив. Я була з бабусею та дідусем - батьками тата. Потім батьки сварилися, мирилися, їздили відпочивати окремо від мене та одне від одного. Я була з бабусею та дідусем.

Потім батьки розлучилися.

Ми з мамою переїхали до її батьків.

Батьків тата, як і його самого, я більше не бачила і не чула.

Наче мене викреслили з їх життя. Тільки аліменти…

Через пару місяців мама познайомилася з вітчимом. Через півроку вийшла за нього заміж.

І я знову часто була з бабусею та дідусем – батьками мами.

А потім взагалі майже рік жила з ними, коли мама з вітчимом переїхали у готельку. 

Не знаю, що подіяло на маму більше – аргументи батьків, що восьмирічна дитина потребує маму, мої істерики або дзвінки класного керівника та її скарги на погіршення поведінки та успішності мого навчання, але вони мене все ж таки забрали до себе.

З часом вітчим став мені справжнім батьком, а мама намагалася стати подругою. На той час, коли вітчим їздив на вахту. Це могло тривати з півроку або більше. Нащо дитині подруга, коли їй потрібна мати?

Проте в моєму житті, як і раніше, було багато бабусі з дідусем – у них я завжди проводила всі вихідні, свята та й канікули. Виключенням був лише час відпустки батьків.

Тому не дивно, що саме бабуся навчила мене готувати, шити, доглядати за садом, саджати квіти та городину.

А ще вона навчила мене любити. Вона любила і навчила мене.

А мама навчила мене в’язати, подорожувати, обирати одяг, білизну та робити «нежіночу роботу»: закатувати банки, відкривати консерви, чистити килими, пилососити, купувати овочі на консервацію.

Чому не жіночу? Бо мама так казала.

-  Улянко, йди закатай банки. В мене манікюр. І це взагалі не жіноча робота, - так я ж теж наче не хлопчиком народилася.

А ще я навчилася бути егоїсткою. Чому? Бо так мама казала.

-  Ти копія твій татусь. Така ж егоїстка! – наче я сама собі його обирала.

Мені було 12, коли батьки купили нову велику трикімнатну квартиру. І ми знову переїхали. І я знову поміняла школу.

А з 14 років я вже легко залишалася сама. Вітчим, як і раніше, їздив на вахти. А мамина нова відповідальна посада вимагала від неї раз на місяць їздити у відрядження, на тиждень або більше.

 Вчилася я добре, поводилася – теж, була відповідальною та серйозною дівчиною. Тому залишати саму мене було не страшно. Навіть на тиждень та більше. Це батьки так казали.

Бабусю з дідусем навідувала регулярно. Для бабусі вирватися до нас на інший кінець великого міста було складно. Дідусь на той час вже переніс інсульт і погано володів тілом, тож залишати його самого було проблематично. Бабуся навіть отримала права та придбала авто. Але, без шкоди для здоров’я оточуючих, пускати її саму за кермо було дуже небезпечно. Ми й не пускали.