Не розучіться чути серцем

О сьомій сорок три ранку система повідомила йому, що роман, який він писав шість років, на вісімдесят відсотків написав штучний інтелект.

Ярослав Данилюк перечитав повідомлення двічі.

Нижче, дрібнішим шрифтом, було написано: «Результат потребує додаткової верифікації».

Ще нижче: «Не рекомендується використовувати текст у професійній видавничій діяльності до завершення перевірки».

Чоловік сидів на кухні, обхопивши долонями чашку з давно охололою кавою.

За вікном мжичило. Хоча таке навіть дощем не назвеш. Волога висіла в повітрі, осідала на склі, дахах і голих гілках дерев. Місто прокидалося дуже повільно.

Лише старий годинник на стіні порушував тишу. Ярослав нарешті поставив чашку.

— Ні, — сказав уголос.

Потім хмикнув.

— Ну звісно.

Він відкрив ноутбук і знайшов файл із романом у теці, яку шість років тому назвав просто «Книга Невимовне». Саме з цього файлу все й почалося. За цей час він встиг побувати на трьох ноутбуках, пережити зламаний телефон, два переїзди, смерть батька, пандемію, кілька політичних криз і навіть війну. Спочатку всі чекали, що вона скоро закінчиться, а потім зрештою навчилися виживати в ній.

На полях залишилося все, через що ця книга була саме його: помилки, старі речення, незграбні абзаци, перекреслені слова. Були там і фрази, яких він тепер ніколи б не написав, і такі, які вже не зміг би написати вдруге.

Ярослав знав цей текст краще, ніж власне обличчя. Знав, де вперше з’явилося речення, яке згодом стало центральним, на якій сторінці плакав і в яку ніч засидівся за письмом до третьої ранку. Десь залишилася друкарська помилка, яку він так і не виправив, бо того дня в нього тремтіли руки й не було сил.

Біля вікна він просидів не одну ніч. Лікарняна палата теж залишилася в цьому тексті. А ще — та мить, коли він раптом зрозумів: один із його персонажів не помре, хоча спочатку саме так і задумував.

Це була його книга. Можливо, не найкраща і точно не геніальна. Можливо, вона взагалі нікому не була потрібна, крім нього. Але він написав її сам.

Чоловік відкрив звіт перевірки й почав читати. Спочатку система звинуватила його у надмірному використанні тире, потім — метафор. Далі пішли складні синтаксичні конструкції, нетипова частотність прикметників і використання рідковживаної лексики.

Ярослав скривився, а потім тихо засміявся.

— Прикметники, іменники…

Він раптом згадав свого шкільного вчителя української мови. Той завжди носив коричневий піджак, навіть у травні, коли в класі було душно.

Колись учитель перевіряв твір Ярослава про осіннє місто. Червоним олівцем підкреслив слово «мряка».

Ярослав уже чекав чергового зауваження, але вчитель просто написав на полях, яке він пам’ятав понад двадцять років: «Влучно». Тепер, виявляється, «мряка» стала підозрілою.

Він закрив вікно перевірки й відкрив лист від видавництва: «Шановний авторе!»

Ярослав завжди недолюблював це звертання. Воно чомусь звучало так, ніби після нього обов’язково має статися щось неприємне.

Цього разу так і було.

Видавництво не могло прийняти рукопис до розгляду без сертифіката, який підтверджував людське походження тексту.

Це правило запровадили два роки тому. Спочатку всі поставилися до нього спокійно. Після кількох скандалів із книжками, написаними генеративними системами, видавці почали вимагати докази авторства. Потім це стало вимогою для державних конкурсів, літературних фестивалів і резиденцій. А згодом настільки увійшло в життя, що ніхто вже й не питав, навіщо це потрібно.

Ніхто не пам’ятав, хто першим вирішив, що письменник має доводити своє право називатися письменником і що його текст дійсно написала людина.

Усі знали лише одне: це роблять заради захисту справжніх авторів. Ярослав і сам завжди вважав, що так правильно. До сьогодні.

Він знову відкрив повідомлення. 80%.

Йому захотілося написати у відповідь: «Це неправда». Але знав: системі байдуже, правда це чи ні. Вона не брехала. Помилялася. А помилку давно вже не вважають брехнею. У цьому система відрізнялася від людини. 

Ярослав відкрив теку з чернетками. Понад триста файлів. Серед них були «Книга_Невимовне.docx», «Книга_Невимовне_фінал.docx», «Книга_Невимовне_фінал_точно.docx» і, звісно, «Книга_Боже_що_я_написав.docx».

Чоловік усміхнувся. За цей ранок це вперше вийшло щиро.

Він відкрив найстаріший файл. Перше речення виявилося поганим. Дуже поганим. Ярослав навіть прикрив очі від сорому, але під назвою рукопису стояла дата — шість років тому.

Він провів пальцем по екрану. Тоді ще не існувало жодної програми, якою видавництво тепер вимагало користуватися. Чоловік зробив скриншот і надіслав його видавництву.

Відповідь прийшла через дев’ять хвилин: «Ранні версії тексту не є достатнім доказом».

Ярослав надрукував «Чому?», але стер. Потім написав: «Які докази є достатніми?» — і цього разу не передумав.