РОЗДІЛ 3

-         Ну що ж Малиновський... Не виходить у мене кам’яна квітка. – Жданов важко зітхнув і знявши окуляри потер очі. – Я чесно намагався знайти у Каті щось, що привабило мене, як чоловіка, але нічого окрім вдячності я до неї не відчуваю. І нічого з цим вдіяти не можу. – останні слова промовив по складах, аби до друга нарешті дійшло.

Сьогодні пів дня він, наче маріонетка, під чіткими настановами Романа, намагався загравати до Каті. Тільки все це виглядало, як дешевий спектакль. Неправдиво. Незручно. Жалюгідно.

Один раз, коли Андрій прийняв форму старого звабника, і опершись на косяк дверей до кабінету Катерини чекав саму дівчину, його застукала Кіра. Вона звісно абсолютно не звернула на це уваги та рівень кортизолу у обох чоловіків перевищив ліміт на тиждень вперед. Решта спроб теж провалилися. Все, чого вони домоглися це геть заганяли Катерину і збентежили її по саме «не хочу».

-         Гаразд. – Роман невимушено стис плечима і зробив замовлення. Вони таки вирвалися на обід. – Страшна, то страшна... Розслабся. До речі... Цей Микола також не переймається. Судячи ж усього, вона йому підходить. І здається, у них навіть побачення сьогодні ввечері.

Жданов просто кивав та його щелепи все міцніше стискалися. А Малиновський продовжував добивати друга.

-         Цей хлопець... Микола... уміє, так би мовити, абстрагуватися. І він зараз набагато ближче до твого капіталу ніж ти сам. Про раду директорів взагалі мовчу.

-         Ти зараз ці слова у мене, як ніж застромив. – Андрій ковтнув кави і скривився. – Навіщо ти це робиш?

Роман озирнувся і зітхнувши на рідкість серйозно промовив.

-         Я тобі так скажу... Все котиться, як та торба... З горба... І у тебе лише один вихід. Спокусити Катерину. Сьогодні ж. Увечері. І не треба всіх цих відмовок, буцімто ти не ти і хата не твоя. Навіщо? Ми і так все з тобою прекрасно розуміємо. Віднесися до цього з властивою тобі байдужістю. Так би мовити, ніби це відбувається не з тобою... Як у комп’ютерній грі. – він відвернувся від пронизлививого погляду начальника і помішав ложкою каву. – Спочатку... Так, буде трохи незвично. Але якщо паралельно думати про футбол... І закрити очі. То взагалі садок, молодша група.

-         Це найстрашніший день у моєму житті. – Андрій опустив голову на холодний столик.

-         Ні. Не перебільшуй. Ти забудеш про все за тиждень. Як тільки ми повернемо компанію.

Малиновський акуратно виклав на столі із зубочисток А+К. Підморгнувши другові похвалився своїм витвором мистецтва. Жданов глухо заричав і одним різким рухом змахнув всю тендітну роботу на землю.

Катерина сиділа у своєму маленькому кабінеті, який був додатком до кабінету генерального директора і мрійливо виводила на білому листку різні узори. Здебільшого сердечка. Сьогодні Андрій Павлович вів себе дуже дивно. Подекуди можна сказати неадекватно.  І вона б навіть припустила, що у нього щось сталося. Може наречена, як завжди, атакувала. Але останній погляд, який він кинув на неї, перед тим, як піти на обід, змусив  її серце забитися частіше. Раніше він ніколи так не дивився. У темно-карих очах плескалася якась незрозуміла туга. Чи то жаль... Чи то сподівання. Він ніби прощався з нею. Або з якимось етапом у своєму житті. А ще там була посмішка. Теплота. І вселенська невиносима важкість.

-         Катрусь, ти ідеш обідати?

На порозі уже з хвилину стояла русоволоса короткострижена Шура. Секретарка Малиновського. Вона здивовано спостерігала за завжди зібраною Катею, котра зараз літала десь далеко у мріях.

Від голосу подруги дівчина здригнулася і зі страхом заховала листок у шухляду.

-         Амура взяла карти. – заграла блакитними очима Маша з рецепції. – Розкине, подивиться, що там буде у кого.

Катя лише зітхнула і негативно замотала головою. Амуру, як подругу, вона любила та поважала. А от її пристрасть до гадання – ні. І вже неодноразово намагалася пояснити в чому полягає духовна небезпека від карт таро. Та переконати дівчат було важко.

-         Ти ж знаєш, я не люблю цього. – відповіла, коли Марія почала наполягати. – Це гріх. Ви накликаєте на себе прокляття. І запрошуєте не дуже добрі сили.

-         Але ж ми не серйозно. Просто розважаємося. – запротестувала Маша тряхнувши густими русими локонами.

-         Тоді без мене.

Добра і покладиста Катя уміла бути категоричною, коли їй це було необхідно. Тому дівчата пішли самі. Однак від ідеї відмовитися не змогли. Їх  дуже пекло, що ж то у Каті за шанувальник такий появився.

Андрій знаходився на межі істерики. Роман доїдав свій десерт безперервно говорячи про переваги роману з Пушкарьовою. А йому кусок в горло не ліз.

-         Послухай. – Андрій закинув руку на плече друга. – Це ж історія не на один день. – він скинув окуляри і потер очі. – Скільки разів мені доведеться їй сказати... Я... тебе... кохаю. Цілувати ці брекети... – скривився, як від лимону. – Я не вмію зваблювати некрасивих жінок.

-         Ну все. Припини істерику! – зірвався на крик Малиновський. А тоді озирнувшись знову узяв себе в руки. І як досвідчений стратег вирішив зайти з іншого боку. – Давай порнпетируємо. – він одягнув окуляри Андрія і кокетливо закліпав. – Я – Катя. А ти це ти. Давай. Шо ти їй скажеш?

Андрій задумався, але не зміг народити жодної розумної думки.

-         Ну не можу. – мало не заволав. – Не знаю. Підкажи, ну Малиновський!

-         Добре, добре. Не кричи. Давай. – прочистив горло і тонким голосом промовив. – Андрій Павлович, а яку ви музику слухаєте?

Чоловік опустив голову і нахмуривши брови пробурмотів.

-         Що я слухаю? Ну Моцарта. Ролінгстоунст.

-         Не то! – не витримавши Роман плеснув по столі долонею. – Все не то! Ти маєш слухати ту музику, яку слухає Катя. Аби вона подумала, що це знак! Дівчата таке люблять. А ще ти маєш  постійно все зводити до неї. Зроби їй якийсь комплімент. Підбадьор. Розвесели. Вона спочатку буде соромитися. Мовляв, Андрію, ти шо... Я не така... я так не можу... Ну як усі. А ти, непомітно, так легко, безпосередньо візьми її за руку... – Роман нахилив голову чекаючи рішучих дій. Але Андрій продовжував витріщивши очі ніби пригальмовано дивитися на друга. – За руку, дурню, мене візьми! – на них якось недобре подивився офіціант, що стояв неподалік.