Глава 7

Відпочинок вже завершувався. Вони з Іллею були не розлий вода, скрізь разом, навіть в останній день на яхті змусив Дарину перебороти свій страх і пірнати з аквалангом. Без вмовлянь Іллі точно на таке не наважилася б. Сказав, що без неї його там акула з'їсть. Як завжди, був веселим, жартував. А Дарина дивилась на нього і відчувала таким рідним… Тому й погодилася разом з ним зануритися під воду, зробити разом щось таке, що запам'ятається на все життя. Вона, взагалі, в останні дні ловила кожен його погляд, кожен рух, щоб ввібрати своєю пам'яттю.

Про спільне занурення не пошкодувала. Так, панікувала, звичайно, поки перевіряли спорядження, інструктували. І, як тільки опинилася у воді, теж злякалася, але швидко прийшла до тями і почала милуватися чарівним підводним світом. Виявляється, це не так і страшно. Напевно, іноді в житті потрібно наважуватися на щось, що насторожує, лякає. Тільки так для себе можна відкрити нове, зробити життя яскравішим. Так, безумовно, потрібно бути рішучішою.

***

В автобусі дорогою до аеропорту їй було не просто сумно, а по-справжньому боляче від однієї думки, що це все, кінець. Треба повертатись в реальність і навчитись згадувати відпустку, як солодкий сон. Аже ж як не хотілось прокидатись… Що ж, телефонами обмінялись, то, може, на свята й перекинуться кількома словами. 

Спостерігала за Іллею. Він теж про щось думав, але мовчав, що дивувало. 

В аеропорту всі пройшли контроль, тільки Дарина лишилась. Її все ганяли туди-сюди, бо щось пищало на металодетекторі. Вона вже й ремінь зняла, і заколку з волосся, і все, що було металеве, та марно! Пищить. 

Місцеві сміятись почали, мовляв лишать у себе. А от їй не смішно. Настрою і так не було! Здавалось, всі тільки на неї й дивились.

— Ти що там робиш? — повернувся за нею Ілля. 

— Бачиш, не пускають! — змахнула руками.

І Роман з Сонею підійшли, теж сміялись. Ілля окинув її поглядом.

— І що б ти робила без мене? — протягнув з посмішкою Ілля. — Тебе лиши на хвилину, і бедуїни тут як тут.

Всі розсміялись. І лише Дарині все ще не смішно! Відвернулась, відчуваючи роздратування. Аж плакати хотілось.

— Зніми свої черевики, — посміхнувся Ілля. — Там металеві прикраси. 

Точно! Невеликі декоративні пряжки. Дарина швидко почала знімати ті кляті черевики і йти без них. 

— О, нарешті, закінчились мої тортури, — видихнула з полегшенням.

Вони ще довго сміялись і згадували про це.

Через кілька годин вже були в Одесі. З деякими учасниками групи добиралися разом на вокзал, звідки кожен вирушав у свій бік. Там вже залишилися вдвох. Довго стояли з Іллею і ні про що не говорили, тільки дивилися безперервно один на одного. Навколо люди, метушня, шум, але Дарина не бачила нікого, крім Іллі. Та й чути хотіла тільки його, але він мовчав. Вона теж не наважувалась говорити. Що сказати? Та й почни зараз прощатися... Могла розплакатися.

Коли приїхало таксі Дарини, Ілля тільки, зітхнувши, сказав:

— Ну що, красуне, надіюсь, скоро побачимось? Не сумуй і бережи себе. До зустрічі, — поцілував її, повернувся і пішов.

Не дочекався, поки таксист поставить її речі в багажник, поки вона від’їде.  Навіть не оглянувся. Ну-ну, побачаться вони.

Дарина їхала додому розбита, страшенно хотілось плакати, але ж люди кругом… В душі смуток, ще й на вулиці холод, небо сіре, а вона на своїх підборах з велетенською валізою. 

Легше стало тільки вдома, коли обійняла свою донечку і повернулась до реальності. Тепло дитячих рученят Оленки, щира посмішка, сяючі оченята миттю розвіяли смуток. Вони обидві дуже скучили. Ще ніколи не розлучалися так надовго. Все, єгипетські казки залишились в минулому.