Глава 5

Вранці на море не пішли, трохи треба було поспати. Сьогодні по плану екскурсія по місту. Якщо коротко, збирались вирватись на шопінг, аби подарунки родичам і друзям купити.

Цікаві місця, щоб пофотографуватись, навіть не шукали, одразу всі розбіглись по магазинах. Цього разу гідом Дарини була Софа, бо Ілля з Романом кудись миттєво поділись, поки дівчата вийшли з автобуса. 

— Отакої! — вигукнула Софа, розсерджена через те, що на їх мало не наїхали, коли переходили дорогу. — Я вже нічого не хочу! Якісь дикуни за кермом!

Але, варто було зайти в один-другий магазин, як настрій колеги покращився. Приємний персонал, доступно все розказували та показували. Дарина зупинилась біля дитячого одягу, хотіла щось прикупити доньці. 

— Дарино, ти поки купуй, а я загляну в магазин із аромамаслами, тут поряд.

— Добре, Соф, я зараз теж приєднаюсь. 

За хвилин п'ять Дарина вийшла з крамниці. Софи ніде не було. Почала шукати колегу. Заглядала в кожен магазин, та марно. Запанікувала. Вона завжди панікувала у незнайомій обстановці, коли виникала якась нестандартна ситуація. Взагалі, нерішуча по життю, боягузка навіть. Ще й, як назло, продавці-чоловіки почали проявляти надмірну увагу. Щось казали, шепотілись між собою, а потім один з них почав цікавитись, перука в Дарини чи ні! Жах! Вже зовсім розгубилась, і тут її ще й за плечі хтось стиснув! Стало моторошно. Очі заплющила, а повітря набрала повні легені, та закричати не встигла. І то добре…

— Так, натурал, тільки вже належить мені! — відповів Ілля торговцю, який цікавився волоссям Дарини. — Не для вашого саду мама квіточку ростила. 

Поряд почувся і сміх Романа. Розплющила очі. Видихнула. Повільно обернулась.

— Ні на хвилинку тебе не можна лишити! Вже місцевих з розуму звела, — почав сміятись. 

— Хлопці, ви Софу не бачили? — спитала, прийшовши до тями. — Я її десь тут загубила. 

Роман одразу насторожився:

— Як це загубила? 

— Поки я купувала дитячі речі, вона хотіла аромамасла подивитись десь тут. 

Роман кинувся зазирати до магазинів. 

— О! То ось же вона! 

Глянули, а Софа засіла серед речей аж в кінці магазину, звідки видно тільки її ноги. Так захопилась, що нікого й не помічала навкруги.

— Ось тому я її і не бачила. Все, тепер я вже нічого не хочу. Йду до автобуса, — пробурмотіла Дарина. 

Ілля з Романом знову зайшлись сміхом.

— Ходімо, зі мною тобі нічого боятись, — обійняв її за плечі Ілля.

— А я за Софою пригляну, — підморгнув Роман і пішов у магазин.

— Нічого не хочу, — насупилась Дарина.

— Кажу тобі, ходімо, — розвернув її Ілля і повів до наступної крамниці.

І як тільки йому вдалось повернути Дарині гарний настрій?..