15

– Що? Де? – одразу ж здійнявся Редіссон, але я хитнула головою, боячись злякати.

Некромант з розумінням замовк. А я усіма силами намагалася побачити, достукатися. Пригадати те почуття, яке зазнала у себе в квартирі біля вікна, коли Артік мене кликав.

І якоїсь миті відчула, ніби пливу кудись, падаю.

Але мене підхопили руки – сильні, надійні. На яких виявилось так затишно лежати.

В обличчя віяло запахом Редіссона Айвера. І він раптом здався дивно знайомим і взагалі... моїм.

Тільки ледь вловиме «Мамо!» вибило всі зайві думки з голови.

Потягнувшись за малюком, я пірнула в неясну сизу піну, яка раптом змінилася сріблястим туманом.

– Мамо! – Артік кинувся до мене, і я притиснула його до себе, поцілувала.

– Як ти, малюку? Де ти? – спробувала озирнутися, але погляд не вихоплював нічого з цього сріблястого туману. Хіба що краєчок білосніжного ложа, різьблену ніжку дерев'яної тумби у вигляді лапи якоїсь тварини.

– Ми... спимо, так? – першим збагнув малюк. Поглянув сумно, і я знову притиснула його до себе. Зашепотіла:

– Я завжди чула тебе, мій маленький. Навіть уві сні. Я завжди з тобою. І знаю: прокинувшись, ти пам'ятатимеш, що я приходила. Ми з татом шукаємо тебе та обов'язково знайдемо!

Арті притулився до мене і лише кивнув. Я зробила крок, присіла на те місце, де бачила ліжко.

Все навколо, як і раніше, переливалося, зникало з видимості, варто було перевести погляд. Оку не вистачало, за що зачепитися, але я дуже намагалася знайти хоч щось!

– Тебе не кривдять? – запитала.

Арт похитав головою.

– Тебе нагодували?

Малюк кивнув. Погладивши його по волоссю, я обережно попросила:

– Розкажи, що пам'ятаєш?

– Ми бігали... Марті! Вони вбили Марті, так?!

– Вбили? – здивовано перепитала я. – Чому?

– Він розсипався, розплився калюжею... – Артоні схлипнув, і я міцніше обійняла його:

За ким же ми тоді ганялися? І як Ред не відчув?

– Напевно, тобі здалося, – м’яко відповіла. – Ми бачили Марті. Та й у жодному разі, його не можна вбити. Тато обов'язково полагодить.

– Полагодить? – з такою надією перепитав він, що мені особисто захотілося прибити того, хто відібрав у дитини улюблену іграшку.

– Звісно! Що ще пам'ятаєш, мій маленький?

– Марті впав, спалахнуло світло, і... нічого. Потім я прокинувся тут. Звав тебе!

– Арті... тут є вікно? Ти щось бачив?

Він знову похитав головою:

– Ні. Тільки ліжко та туалет. І зуби чистити нема чим!

– Ох, ну я їм висловлю, – посміхнулася я крізь сльози, потріпавши його по неслухняному волоссю. – Нічого не бійся, крихітко. Ми прийдемо. Чуєш? Ми вже їдемо по тебе.

Я намацала ту саму тумбу. Вона вся була химерною, вирізана у вигляді сидячого чи то лева, чи то дракона. Тільки замість голови верхній столик.

На якому нічого не стояло. Я відкрила скриньки – але там теж виявилося порожньо.

Якийсь час я сиділа з малюком, притискала до себе і намагалася з'ясувати хоч щось. Знайти хоч якусь зачіпку!

Але чортів туман приховував усе, змушуючи боятися: чи не забуду я й саму зустріч? Чи не забуде малюк?

Не знаю, скільки пройшло часу – годин, хвилин? Як і у звичайному сні, не виходило визначити.

А потім раптом за мить все зникло, сріблястий туман змінився темним, каламутним. Я різко сіла... і виявила себе в незнайомому місці. У чужому ліжку.

А поряд сидів дикий страшний монстр.

Не стримавшись, я закричала на всю силу легень, не розуміючи, де опинилася, що відбувається. Марно намагаючись прикрити Артіка, якого вже поряд не було.

Зате чудовисько – величезне, кошлате, чи то перевертень, чи то гігантський ведмідь, ще й з трьома головами, – схилилося наді мною!

Одна голова принюхалася, друга відвернулася. А третя раптом промовила:

– Ну і чого кричиш?

– Боже... ти хто? – видихнула я, відповзаючи подалі в кут ліжка.

В єдиному вікні стояв безпробудний нічний морок, вітер продовжував завивати.

– Ну... не «Боже» точно, – єхидно відповів монстр. – Приємно познайомитися. Седдік. Вампал.

– Вампір?

– Вампал, – невдоволено смикнув він губою, оголивши ікла. – Мене Редіссон поставив тебе охороняти. Дорога ти йому, ніколи ще не приставляв мене до своїх дівок. І відмовити не можна: від серця просив. І чим ти йому сподобалася?

– А сам він де? – озирнулася я.

– Тут я! – з'явився в дверях захеканий Ред. – Що трапилося? Діна кричала?

– Ну... – зніяковіла я, відвівши погляд.

– Ясно, – хмикнув принц, пригальмовуючи.

– От і добре. Ну, я пішов, – страшиліна підвела голови і раптом зникла.

– Дякую, Седдіку! – кинув навздогін Ред. Наблизився, сів на ліжко поряд зі мною.

По моєму тілу пробігло мимовільне тремтіння.

– Злякалася? – пробурмотів принц. – Вибач, я не думав, що так вийде. Сподівався встигнути.

Ще присунувшись, він раптом обійняв мене, і я із задоволенням опустила голову на сильне плече.

– Це... з твоїх хранителів? – збагнула.

– Ага.

– А чого він Арті не охороняв?

– Тому що він мій хранитель, – стомлено повторив Ред, ніби я питаю прописні істини. – Кілька разів погоджувався побути з Артоні, але постійно я його закликати не до себе не можу. У нього, знаєш, своє життя.

А мене... погодився. Сказав... Ред просив від серця. І це так шалено гріло моє власне!

Очі принца виявилися так близько. Зелені, задумливі, глибокі. Мерехтіли таємничим світлом... Я раптом зрозуміла, що він знову у своєму вигляді, ілюзія зникла.

І він дивився на мене, на мої губи... так дивився, що я не витримала – подалася назустріч.

Не гідна тебе ця Сіміра! Не знаю, чи має вона відношення до зникнення Арті, але навіть якщо ні...

Він скоротив останні міліметри. Знайшов мої губи, накрив їх своїми і все, що я хотіла, але не могла висловити, я вклала в поцілунок! Мені стало байдуже, хто ми, що чекає на нас попереду. І якби не думки про Артоні – я просто віддалася б емоціям, пристрасті, яка, здається, давно вже тліла на дні моєї душі... а зараз спалахнула новим, величезним багаттям.