14

Якийсь час ми їли в тиші. Точніше, це Редіссон їв. А я посилено впихала в себе хоч щось, але так і не змогла проковтнути більше кількох ложок.

– Гадаю, треба заїхати додому, – промовив принц, допиваючи ель. – Я ж практично без нічого, меч і пара артефактів.

– А я думаю, мені треба спробувати заснути.

– Втомилася? – зі співчуттям відгукнувся він.

– Ні. Артоні постійно кликав мене уві сні. Раптом і зараз вийде... раптом побачу його та дізнаюся, де він.

– Постійно? – нахмурився принц.

– Я навіть не пам'ятаю, коли це сталося вперше. Напевно, коли втратила свою власну дитину.

– Шкода, – він накрив мою руку. Подивився з таким розумінням, з яким тільки один з батьків може розділити біль іншого.

– Спочатку я думала, що це просто... ну, нерви пустують, – промовила я, опустивши голову. – Намагалася ще раз завагітніти, але так і не змогла. А він продовжував і продовжував звати!

– Це схоже на магію Життя. Але в тебе задатки некроманта, Діно.

Здригнувшись, я підняла на нього погляд. Боже! Це ж було там, у тому тілі, у тому світі! А тут... тут це тіло, може, й чоловіків-то не знало – чи мало які в них звичаї. І раптом він вирішить, що я обманюю... Раптом замислиться, звідки в мене могла взятися дитина! Це зараз у нього думки не про те!

– Загалом, мені треба заснути, – поспішила я повернутись до найголовнішого. – Але не впевнена, що вийде.

– Я відвезу тебе додому...

– Навіть не думай залишати мене в замку! Я шукатиму Артоні разом із тобою!

Редіссон хотів заперечити. Але раптом підвівся, глянув кудись убік. Я подумала, що знову подавальниця підглядає, але Ред дивився трохи вгору.

– Емблере! – вигукнула я, помітивши привида.

– Ти бачиш його? – здивувався Ред.

– Ну... нас Арті познайомив.

– І чому тебе не навчали некромантії? – буркнув принц. – Коли це такий рідкісний дар і кожен із нас на рахунку!

– Ось ти й навчи! – втрутився пра-пра-пра, наставивши на нащадка примарний перст.

Редіссон глянув на нього з подивом, але потім трохи схилив голову до плеча, ніби прислухаючись до ідеї. І вона йому начебто навіть сподобалася.

– Пане Емблер! – обернулася я до примари. – Ви щось бачили? Знаєте, де Артоні? Можете його знайти? І нас відвести?

– Ні, на жаль, – зітхнув той. – Якраз вас побачив і вирішив спитати...

– Ходімо, пройдемося, – підвівся Ред, знову глянувши на подавальницю, що крутилася поблизу.

Зняв рукою поле звукоізоляції навколо нас, кинув на стіл кілька монет.

А в мене і грошей не залишилося, і єдина сукня десь там у крамниці валяється! Якщо ще не викинули.

Зітхнувши, я вирішила помовчати. Досить уже, находилася по лавках та ярмарках.

Шмигнувши носом, поспішила до виходу за Редом. Його стародавній предок чинно плив під стелею, зневажливо оглядаючи зверху присутніх.

– Ну ви й містечко обрали! – похитав головою звідти. – Що сталося?

Ред не відповів, певне, з метою конспірації. І я теж постаралася не шукати очима під стелею його стародавню величність.

В пообідній час відвідувачів прибуло.

Редіссон трохи затримався на порозі, уважно оглядаючи вулицю. Я визирнула з-за його плеча.

Сонце сховалося, небо заполонили важкі кудлаті сірі хмари. Зривалися колючі сніжинки, а від вітру хотілося забитися назад і не висуватись.

Зараз би камін, гарячий чай із шоколадкою, та Арті під боком із дитячою книжкою.

Намагаючись не травити душу, я закусила губу.

І раптом відчула смачний ляпанець, який прилетів у мою обтягнуту брюками попку.

Я повільно обернулася, щоб натрапити на тих двох чоловіків. Поблизу і стоячи, вони виявилися ще більшими!

Ред якраз зробив крок назовні, а я вирішувала, чи можу дати по фізіономії, чи краще не нариватися. Не до того.

Але чоловіки майже виштовхнули мене надвір. Протиснулися слідом одночасно, при цьому ледь не застрягли у дверях.

Ред якраз обернувся. Нахмурився, мізкуючи, що відбувається. Судячи з потемнілих очей – зрозумів.

– Чуєш, мужику, ми купуємо твою худу дівку.

Ред подивився на них таким поглядом, що якби він був у своєму істинному образі – впевнена, їх би здуло. Але ілюзія й силу погляду якось згладжувала, розсіювала. І зелень очей не показувала. А мужикам я особливо приглянулася.

– Ішли б ви, молоді люди, з добра ума, – озвався Ред. У голосі майнула сталь та лють.

Але «молоді люди», переглянувшись, лише заіржали.

– Ідемо, йдемо, – запевнив один із них. – Дівку тільки заберемо. Не хочеш оплату, отже, задарма.

– Я не продаюся, – про всяк випадок відступила я за спину Редові.

Замість відповіді він поклав долоню на меч.

Ким би вони не були, реакція спрацювала миттєво. У руках відразу з'явилася зброя. В одного – щось нагадувало металеву палицю, в іншого – довгий гострий кинджал.

Принц віртуозним рухом вкрутився між ними і легко парирував їхні випади. Я навіть встигла залюбуватися – цілих кілька хвилин його гнучка фігура добре відточеними рухами відбивала зброю, не даючи наблизитися до мене або зачепити його самого.

А потім все різко зупинилося. У морозному повітрі згустів інший, могильний холод.

Навколо нас – я так і не зрозуміла, не помітила, звідки! – зібрався цілий натовп мерців.

Вони з'явилися, хто в чому був – ніякої форми, як у палаці Реда. Лахміття різного ступеня рваності та смердючості.

Як і тіла.

У когось не вистачало кінцівок, плоть теж подекуди прогнила. Але вони мірно наближалися до нас з усіх боків, а очниці горіли червоним. Навіть ті, де не було очей.

Напевно, мене знудило б, якби я не розуміла, що вони прийшли на допомогу.

– Некромант! – крикнув один із мужиків.

Обидва розвернулися і стрімголов кинулися геть, прорубуючи собі шлях між закликаними зомбі.

Ті, слухняні волі принца, метнулися за ними.