13

У грудях стало тісно, я хапнула ротом повітря.

– Так, як я сама себе страчую, ти не зможеш мене стратити, – прошепотіла тихо, відчайдушно стримуючи сльози.

– Не треба було мені вам поступатися, – похмуро додав Ред.

– Не треба! Ти ж сам казав про всіх мертвих, які піднімуться на захист! Де вони, твої ідеальні воїни, чому не загнали ворогів у пастку? – я закусила губу, але зрадницька сльозинка все ж ковзнула по щоці.

Редіссон раптом ступив до мене. Обійняв несподівано, притиснув мене до себе.

– Я бачу, як ти любиш Арті, – прошепотів. – Він просто світився поряд із тобою. Наче справді прийшла мама!

– Я схожа на неї? – запитала навіщось, вже не в змозі стримувати солоні потоки.

– Ні, зовсім ні, – озвався він.

Мовчки утнувшись йому в груди, я судомно вдихала і видихала, всіма силами намагаючись не розплакатися. У серце пробиралися розпач та безвихідь, навалювалися усвідомленням непоправного, скільки я не намагалася переконати себе, що ще трохи, і викрадачі зв'яжуться з Редом, пред'являть умови!

– Підняти мертвих було моїм першим спонуканням, – промовив раптом він. – Впевнений, саме цього від мене чекали. Але я не відчував Артоні. Навала зомбі – не найкраще для міста перед коронацією. І необхідність контролювати їх усіх забила б ефір, а я намагався знайти його слід. Єдине, чого я не розумію – як викрадачі наблизилися непоміченими до карети.

– Ти казав про силу Життя.

– Це все, що спало мені на думку.

– І... далі як? – я підняла на нього погляд, шалено сподіваючись, що він хоч щось вигадав. Хоч щось може зробити!

– Я поставив мітки скрізь, де ми бачили Марті. Спочатку думав, скелет біжить за Артом. Але тепер все більше схиляюся до думки, що хтось відібрав у малюка зв'язок із ним.

– І?

– Марті біг без видимої системи. Але все ж таки по колу, і мені вдалося замкнути мережу. Якщо він перетне кордон, мережа затримає його.

– Гадаєш, десь усередині цього кордону тримають Артіка?

– Я не знаю, – стомлено зітхнув принц. – Схоже, він непритомний. Я не можу його знайти. Тому йдемо відпочинемо, не витрачатимемо бездарно сили.

Боже! Та я б помчала не шкодуючи сил обшукувати цей чортовий кордон, який він примудрився відзначити під час нашого божевільного бігу!

Але що, як Арта тут немає?

– Якби його хотіли позбутися, – пробурмотіла, переконуючи не тільки Реда, а й себе, – то позбулися б. Я думаю, скоро вони зв'яжуться і висунуть вимоги.

– Ідемо, – промовив він, оглядаючись. І, рішуче взявши мене за руку, повів по одному з вузьких кривих провулків.

Трактирів тут не було, довелося вийти на ширшу вулицю. Повз чинно проїхав незнайомий вершник, але принца не впізнав і на нас уваги не звернув. На Редіссоні все ще залишалася ілюзія.

Попереду з'явилася вивіска у вигляді надкушеного стегенця. З нього звисали, гойдаючись на вітрі, три плоскі барила.

Принц звернув туди, не надто морочячись вибором.

Зараз, у розпал дня, тут було мало відвідувачів. На нас глянула лише подавальниця, і Ред увійшов першим, озирнувся і рушив у дальній кут, до столу. Я попрямувала за ним, удостоївшись сальних поглядів двох мужиків, які виразно язували з приводу моїх штанів. Ну чи того, що під ними.

Однак далі поглядів і перешіптування не пішло, і я опустилася на лаву навпроти Редіссона.

Тут же підбігла спритна дівчина з кухлем елю, запропонувала щось, назва чого була мені абсолютно незнайома. Ред кивнув.

Подавальниця повернулася вдруге з тацею. На ній стояли дві тарілки м'ясного рагу з місцевими жовтими овочами, яких я не впізнала, і глечик.

Щойно вона склала все на стіл, Ред провів над посудом рукою.

– Ми відвідувачів не труїмо! – образилася дівчина, але якось мляво. Напевно, подібні перевірки були тут у вжитку.

– Дуже радий, – скупо вимовив принц і сьорбнув великий ковток з кухля.

Мені ж перепав глечик з відваром, і коли дівчина остаточно відійшла, некромант зробив ще один жест, цього разу ніби обводячи навколо нас.

– Тепер можна поговорити, – відкинувся на спинку.

– Гадаєш, нас могли підслуховувати? – здивувалася я.

Він знизав плечима:

– Завжди треба бути обережним.

Трохи помовчав, пробуючи страву, що виходила парою.

Мені на своє навіть дивитися не хотілося: коли нервуюсь, взагалі їсти не можу. І тому я дивилася на принца, чекаючи.

– Я не відправив зомбі додому, – промовив раптом він. – Поставив по периметру. Обережно виводжу по всьому місту. Мої очі та вуха скрізь. І знаєш, що жахливо, Діно?

Здригнувшись, я пересмикнулася. Продовжувала дивитися з німим питанням. Що може бути жахливим для некроманта?!

– Ніхто з них не бачив Артоні. Ніде.

– Реде, будь ласка, довірся мені! – заблагала я. – Ти казав, Арті може бути цікавим не тільки як твій спадкоємець. Що ще? Я хочу допомогти, я цьому навчалася! Але для цього мені потрібна інформація, а тут я нічого не знаю!

Ред повернув ложку в рагу і глянув у мої очі. На мить я злякалася, що сказала зайвого. Що знову почне розпитувати, звідки я така взялася!

Але у його погляді відбивалася лише втома. Тривога. І – трохи – надія. І навіть крізь ілюзію я бачила його справжні емоції, бачила, що заради Арта він готовий на все! І при цьому не втрачає голову та ясність мислення.

Цей чоловік, його сила, любов до сина притягували, магнітили, захоплювали мене. У душі сновигав такий божевільний клубок! Безперервним тупим болем віддавали думки про Арта. Як йому зараз страшно, мабуть! І він не може прокинутися і прибігти до мене, сховатись у мене на руках!

Вони змінювалися шаленою надією допомогти, знайти, побачити якийсь слід, який не бачить Редіссон. Просто тому, що я не звідси і дивлюся інакше. Адже не дарма я змогла сюди потрапити?

А серце раптом защеміло від усвідомлення, що цей приголомшливий чоловік, зовсім не схожий на принца, якими їх прийнято представляти, дістанеться якійсь білобрисій фіфі, яка навіть не зможе гідно його оцінити. Не зможе любити Арта! Не зрозуміє, як їй пощастило, що батько настільки відданий своїм дітям! Та й нареченій, якщо вже на те пішло.