12

Малюк не обізвався. Холод пробіг спиною, зсередини піднялася паніка.

– Арті! – я кинулася до карети.

– З вас сто куолів! – крикнув услід товстун.

– Візьміть у сукні! – обізвалась я.

Поруч промчав Редіссон, обігнавши мене. Десь ззаду посилено перебирала аристократичними ніжками Сіміра.

– Арті! Марті! – гримнув принц.

Троє охоронців розгорнули коней і помчали за карету. Четвертого звідси не було видно – він знаходився з іншого боку, саме там, де мав пробігати Артоні.

Обидва зомбі, що сиділи один на облучці, другий позаду, разом стрепенулися, ніби їх смикнули за невидимі нитки.

У цей момент ми з Редом практично одночасно обігнули карету.

Четвертий охоронець лежав землі. Його коня не було видно.

Як і Артоні.

– Арте! – закричала я, все ще не в змозі усвідомити.

Як же це?! Охорона, зомбі, Ред – усі тут!

Та як же так? Може, він просто сховався і зараз, сміючись, вискочить звідкись?

Мені дуже хотілося у це вірити. Якби не хлопець, що звалився на тротуарі.

Ред диким поглядом оглядав вулиці.

– Я не відчуваю його... – пробурмотів побілілими губами.

Навколо почали збиратися цікаві.

– Як таке можливо? – прошепотіла я.

Ред зупинив погляд на своїх зомбі, які злізли з карети та наблизилися до нас. Здається, намагався щось у них з'ясувати.

– Редіссоне... що... сталося... – захекавшись, добігла, нарешті, і Сіміра.

Я ще раз озирнулася. І раптом помітила, як удалині вулиці майнули різнокольорові кістки Марті.

– Дивись! – крикнула, кидаючись за скелетом.

Двоє охоронців рвонули туди ж, навіть обігнали нас спочатку – але змушені були загальмувати біля вузького проходу між будинками, в який шмигнув Марті. І помчати в об'їзд.

Обидва зомбі вирвалися вперед, поступово прискорюючись. І теж не досягли успіху. Зупинилися біля проходу, здивовано повернувши голови до господаря.

І навіщо мені закортіло купувати цей костюм! Ну ходила б у сукні!

Я гризла себе, мало не з'їла, все ще не в змозі усвідомити те, що сталося. Боячись подумати про гірше! Адже хтось давно підбирався до Артіка. І підібрався!

Хоча, зізнатися, бігти в штанах було набагато зручніше. Взагалі, це тіло виявилося дуже в непоганій формі – на відміну від мого власного. Хоч і не з моєї вини.

В якісь моменти мені хотілося повірити, що хтось там нагорі зглянувся. І дав мені другий шанс. В якісь боялася, що насправді я впала в кому і марю.

Але все довкола було надто реалістичним. Каміння під чоботами, морозний вітер в обличчя. Вузькі стіни лаза між будинками, за які зачіпали плечі.

І страх, шалений жах від втрати малюка. Від якого не прокинутися.

Ми з Редом бігли майже нарівні, хоч Сіміра давно вже відстала. Третій охоронець, мабуть, залишився з нею.

Інші два намагалися загнати Марті з різних боків, не зменшуючи темпу, навіть коли з-під копит розбігалися перехожі.

Але й у них не виходило.

Скелет продовжував мелькотіти десь попереду, то з'являючись, то зникаючи. І відстань до нього не скорочувалася ні на мить!

Прямо як до Воланда у «Майстері та Маргариті».

До речі...

– Реде, – збивши подих, покликала я. – Схоже, тут... магія...

– Звісно, магія! – рикнув той, трохи обернувшись. – А що я, на твою думку, роблю?

Е-е-е... гадки не маю! Ну, гаразд. З магом про магію краще не сперечатися. Я якось одразу не подумала.

Скелет продовжував тікати, причому такими вузькими вуличками, що на кареті ми там точно не протиснулися б. Тому все далі від неї віддалялися, заглиблюючись у місцеві квартали.

У боці почало поколювати, але я дуже намагалася не відставати від Реда, який перейшов на рівномірний мисливський біг. Іноді некромант зупинявся, щось виглядав.

Одночасно гальмували і обидва зомбі, ніби втрачаючи слід.

У такі моменти я згиналася навпіл і намагалася віддихатися.

– І це ваша столиця? – пробурмотіла, розглядаючи нагромадження хатин. Місто виглядало дуже, дуже давнім.

– Скоро буде, – озвався принц.

– М? – не зрозуміла я. У дитячій книжці про це нічого не було. Хоча там згадувалась якась Далая... Але я подумала, що просто велике місто на півдні Нікрії.

– Зараз столиця Далая, – відгукнувся Редіссон, підтверджуючи здогад, що промайнув. – Вона новіша. Відколи туди переїхав Дім Життя, столиця постійно змінюється. Залежно від того, хто править. Незабаром буде тут.

– Ти б тут порядок навів, – я геть-чисто забула про вимогу звертатися шанобливо. Але принц навіть не помітив:

– Кінті багато століть. Тут усе історично так склалося.

– Є така дуже корисна річ як реформи.

Ред прислухався, наче почув незнайоме слово.

Але попереду знову з'явився Марті, і ми кинулися за ним.

Цокання копит коней охорони давно не було чути: схоже, нас упустили у вузьких проходах.

– Ред... що... відбувається? – запитала я під час чергової зупинки, коли за моїми відчуттями пройшло не менше години виснажливої погоні. А то й більше.

Ми пригальмували на п'ятачку вільної землі. Навколо височіли двох-трьох-поверхові будинки, зневаживши всі містобудівні норми! Вікна у вікна, двері у двері, не розминутися.

– Хтось дуже добре замітає слід. Але Арті намагається подати знак через Марті. Я відчуваю...

Редіссон стиснув зуби. Гордому принцу, впевненому у своїй силі та магії, неприємно було виявитися неготовим до такої ситуації. І за Артіка він хвилювався, як не кожен батько здатний хвилюватись за свою дитину!

Редіссон провів рукою біля обличчя, і воно раптом змінилося. Хвиля пройшлася і тілом, роблячи його зовсім іншим. Майже невпізнанним.

– Це ілюзія, – промовив. – Про всяк випадок.

– А по силі тебе не відстежать?

– Тому я й не піднімаю нових зомбі.

– Вона і до старих тягнеться.

– Ти щось бачиш? – різко обернувся він до мене.