11

Про всяк випадок я перевірила мішечок з грошима в кишені. Взяла руку Артоні, що сидів поруч. Малюк радісно виглядав у вікна і постійно перелічував незнайомі місця, питаючи, чи заїдемо ми туди.

Поступово його збудження передалося й мені. Красені-коні жваво несли карету кам'яною бруківкою. Вітер гнув голі дерева, з яких зривалося останнє жовте листя. Обриси здавались схожими на наші, але я не могла зрозуміти, чи справді так, чи це пам'ять викидає дивні фокуси. Як з мовою та літерами.

Сіміра поклала долоню зверху на руку Реда. Навіть намагалася привернути його увагу до якихось питань. Але він дивився на нас із Артом. Задумливим, неочікувано теплим поглядом.

Навколо гарцювали на конях охоронці, у скло постукував і либився скелет. І я намагалася розслабитися, не передавати дитині своєї напруги. Він так радів цій прогулянці!

– Куди ми поїдемо спочатку? – поцікавилася Сіміра.

– На ярмарок? – вигукнув Арті. Обернувся до мене і з палаючими очима повідомив: – Там карусель!

О, так! У світі без електрики карусель, напевно, те ще диво!

Втім, тут є магія.

– Я не проти, – озвалася я, глянувши на Реда. – І там я б одразу щось із речей купила... якщо не заперечуєте.

Принц кинув у вікно пильний погляд, але все ж таки погодився:

– Звісно. Я планував туди заїхати, Арт любить каруселі.

Артоні безхитрісно кинувся цілувати «татусика», а я з усмішкою спостерігала за виливами дитячої ласки. Якій навіть суворий некромант не міг протистояти. Не просто терпів, а ще й усміхався!

Місто наближалося плавно: жодних воріт та стін. Спочатку з'явилися невеличкі бідні халупи, далі будинки вищі і забудова щільніша, вулиці розгалужувалися, назустріч їхали інші карети чи вершники.

– Ось тут є непогана лавка, – раптом промовила Сіміра, коли ми пригальмували на перехресті, щоб розминутися із зустрічними.

Редіссон нахмурився, я промовчала: теж мені, подружка з шопінгу.

– Це я тобі, – додала наречена, глянувши прямо на мене і тим самим не даючи відмовчатися. – Більшість слуг тут отоварюється, мені Сьюзі всі вуха продзижчала.

– Ми знайдемо іншу крамницю, – безапеляційно відрізав принц.

Дивно, він начебто й сам намагався підкреслити, що я – лише нянька. Але коли це робила Сіміра, чомусь сердився.

– Добре, – поступливо погодилася його майбутня дружина. – Там далі є ще одна чудова крамниця, я сама завжди в неї заглядаю, коли буваю в Кінті. Адже Дині потрібні речі?

– Потрібні, – погодилася я.

Арт глянув на мене з деяким засмученням: явно мріяв скоріше дістатися каруселів. Але я подумала, і все ж таки додала:

– Напевно, дійсно краще спочатку заїхати в лавку, ніж розбрідатися ярмарком.

Зізнатись, мене трохи лякала необхідність розгулювати в натовпі. Підозрюю, Реда теж. Хоча судячи з усього, раніше вони з Артіком все-таки вибиралися розважитися.

Нити та канючити малюк не став, і я лише обняла його міцніше. Яка чудова все-таки дитина!

– Добре, – озвався принц. – Де там ваша крамниця?

– Трохи далі дорогою, – махнула рукою Сіміра.

У тому, що каретою керують зомбі, були свої плюси. Реду не доводилося їм кричати чи стукати: він просто віддавав мислені розпорядження, чи магічні імпульси, якими їх спрямовував. І вони покірно виконували.

Загальмували біля багатої вітрини, де були виставлені дерев'яні манекени. Вбрані, прикрашені, в дивовижних перуках – напевно, за останнім писком моди якщо не всього світу, то окремо взятої Нікрії!

Ця крамниця була точно не для прислуги. У нашому світі є магазини, до яких просто не хочеться заходити. Там немає цінників, стоять строго одягнені продавці, які сканують тебе одразу ж на вході та точно знають, що тобі не вистачить і на запонку!

Від цього місця віяло подібним відчуттям. Я вже хотіла відмовитися – але зачепила погляд Сіміри. Насмішливий, поблажливий!

Вона навмисне намагалася принизити мене в очах Редіссона! Лише він нічого не помітив: вийшов першим, коли кучер-зомбі відчинив двері.

Слідом стрімголов скотився Артоні, за яким принципово втиснулася я. Може, я й не принцеса, але принижувати себе всяким облізлим аристократкам не дозволю!

Брова Редіссона ледь підвелася, але він нічого не промовив, подаючи мені руку.

Потім з даху зістрибнув Марті, відтіснивши Сіміру прикрашеним тазостегновим суглобом.

Поки принц вилучав з карети незадоволену наречену, я вирішила заглянути спершу через вікно.

Цінники тут все ж таки були. Гарні металеві таблички з вибитими на них завитками.

Мені в очі кинулися панталони, які одні коштували сто куолей! Тобто все, що виплатив мені Ред!

Краєм ока я бачила, як Сіміра впливла у двері, брязнувши дзвіночком. І з виглядом цариці почала озиратися.

– Приглянули що-небудь? – пролунав над вухом голос Редіссона.

– Як вам сказати, – єхидно хмикнула я у відповідь. – Чи то ви мені платите замало, чи то господарі крамниці зажр... гм... дуже жадібні люди.

Ред придивився, сфокусував погляд на найближчій табличці, і в його обличчі мені помарилося певне збентеження.

– Вибачте мені, я не знаю цін у місцевих крамницях, – покаявся принц. – Не ходжу ними. Зазвичай кравці приїжджають до нас. Треба було й цього разу покликати.

– Нічого страшного, – посміхнулася я. – Думаю, я краще все ж таки на ярмарку пройдуся.

– Мамо, ми скоро? – Арті нетерпляче переступав з ноги на ногу.

– Так, можемо їхати, – відповіла я, навмисне «забувши» про Сіміру. Хай наздоганяє, королевішна!

Розвернулася... і раптом на протилежному боці побачила ще одну лавку з великим написом «Костюми для полювання».

Прямо біля входу висіли штани з хутряною курткою.

– А взагалі... зачекайте-но, – пробурмотіла я.

Довге плаття дратувало, а ще врахувати, що я його навіть випрати до ладу не могла – така купа тканини і на каміні буде сохнути тиждень! Під поділ забирався холодний вітер, накидка майже не гріла. Я дитя цивілізації, обожнюю джинси та пуховики! А коли зовсім мороз – ще й термобілизну із теплими колготами!