8

В обличчі Редіссона щось невловимо змінилося. Ніби це не він тут щойно дурманив мене своїми гормонами, хрипким голосом і неймовірним ледь терпким запахом!

– Що ж, перевірку ти пройшла, – озвався прохолодно.

То це була перевірка? Чи він просто красиво зберіг власну гідність, отримавши відмову якоїсь безвісної вискочки?

– Перевірка, значить, – я дуже постаралася не іскрити люттю. – Сподіваюся, більше таких перевірок ти мені не влаштовуватимеш!

– Я сам вирішу, кого, як і скільки перевіряти.

Він рушив було до дверей. Після зупинився:

– Жатта буде поблизу, – додав. – Як щось знадобиться, клич її. Вечерятиму з міністрами. І з нареченою, звісно. Сподіваюся, у вас тут обійдеться без пригод.

– І я сподіваюся, – буркнула я.

З нареченою, бач як підкреслив! Та хоч об'їжтеся, мені що!

– І май на увазі, – йому все ніяк не вдавалося покинути дитячу, – при будь-яких сторонніх, тим більше при поїздці до міста, ти повинна звертатися до мене «ваша високість». Фамільярність – зовсім не те, що принц спускає няні своєї дитини.

Ах ти... півень необскубаний! Дивіться, як заспівав!

– За ради бога! – я склала руки на грудях. – Ще щось, ваша високосте? Сподіваюся, шанобливе звернення буде взаємним? Чи тим, хто відмовляє вам у ліжку, розраховувати на адекватне ставлення з вашого боку не доводиться?

Принц завмер. Розвернувся, знову блиснувши очима. Здається, хотів сказати щось різке, проте раптом задумливо промовив:

– Ви дуже дивна дівчина, Діно. Я вирішив би, що з іншого світу, якби не знав, що це неможливо. І звісно, ви можете розраховувати на зворотню повагу з мого боку.

На мить я завмерла, забувши всі свої образи та амбіції. Слова застигли зненацька. Обвівши язиком вмить пересохлі губи, на які Ред відразу перевів погляд, обережно промовила:

– Ви такі впевнені, що неможливо...

Дуже постаралася, щоб у голосі можна було розчути і питання, і жарт, і звичайну цікавість.

– Впевнений. Я й сам одного разу...

Затамувавши подих, я чекала, що він додасть, і боялася відлякнути. Але Ред перебив сам себе:

– Втім, не важливо.

Знову відвернувся. І рушив до виходу, цього разу не обертаючись.

Якийсь час я дивилася йому вслід. Серце гуркотіло, мільйони запитань крутилися в голові. Дідько, може, зізнатися? Ну що я втрачаю?

А раптом втрачаю? А раптом зроблю гірше – і не лише собі, а й Артіку?

«Ваша високість», – перекривляла про себе кронпринца.

Трохи подумавши, змушена була визнати, що Редіссон Айвер має рацію, і дивно, що досі пропускав моє «тикання» повз вуха. А мені навіть подобалося, він здавався таким... близьким, чи що.

Все, годі думати про нього!

Видихнувши, я повернулася до Артоні. Той саме вже крутився, прокидаючись. Після сів різко, заблимав очима:

– Мамо?

– Я тут, крихітко.

Його обличчя осяяла така щаслива усмішка, що в мене сльози навернулися на очі.

– Привіт! – раптом пролунало над головою.

Я здригнулася, Арті ж навпаки – радісно засміявся.

– О! Емблер!

Задерши голову нагору, я спробувала розглянути, хто це до нас пробрався.

– Ти не бачиш його, так? – засмутився Артоні.

– Кого? – наскільки я знаю, «уявні друзі» не чутні оточуючим.

– Емблер – мій пра-пра-дідусь. Він примара! – вимовив Артік з гордістю, і очі його на мить округлилися.

Я знову подивилася на стелю, начебто поглядом намацавши якийсь серпанок... І в цей момент ніби щось перемкнулося – і я побачила прозору людину.

«Дідусь» Артоні дідусем зовсім не здавався – навпаки, він виглядав мало не молодше Редіссона! Залихватські чорні вихори до плечей, смішні панталони, які в нашому світі носили за часів Шекспіра, ще й шабля на боці!

Схоже, він виглядав застарілим навіть за мірками цього світу!

– Міледі, – хлопець чемно вклонився, знявши капелюх із пером. – Залетів глянути, що у вас тут коїться. Бриж, чи знаєте, пішла світами.

Ох. Є надія, що нас із Редом він не підслуховував. Якщо тут ще й від примар треба ховатися...

– Бриж? – перепитала я.

– Ну, це нормально. Фьолі міняються місцями. Але мені здалося, що я й Артоні почув. І вирішив зазирнути.

– Ммм... ви до нас здалеку?

– Далекувато, – визнав Емблер. – Я,  чизнаєте, загубився між світами. Хотів повернутися ще за життя, та не зміг. Ну, хоч сина встиг лишити.

Тобто вони тут у принципі знають про інші світи і навіть намагаються вільно туди-сюди ходити. Дуже цікаво.

Артік виповз із ліжка і вирушив у туалетну кімнатку. Емблер провів його поглядом, потім знову вклонився:

– А ви, міледі? Хто будете?

– Я... Діна, няня Артоні, – вирішила зупинитися на простішій версії.

Емблер загадково блиснув очима – так, що захотілося схопити його за щось матеріальне і з'ясувати, чого він тут розблищався. Може, знає більше від нашого?

– Дуже приємно! – знову вклонився він. – Вибачте, міледі. Давно я тут не бував, пролечу по замку, якщо ви не проти. Подивлюся, що нового.

– Редіссон із міністрами зустрічається, – обізвалась я.

– Дуже цікаво! – пожвавішав дух. – Піду послухаю!

З цими словами він кинувся кудись крізь стіну.

Якийсь час я посилено підбирала щелепу. І заразом намагалася зрозуміти: я повинна його бачити, чи не повинна?

– Арті, – запитала обережно, коли малюк знову вийшов у спальню. – А примар усі бачать?

– Тільки некроманти, – переконано озвався малюк. – І деякі маги Життя, здається...

– Ясно, – пробурмотіла я.

Але ж я не некромант! Чи все ж таки?

До вечора ми чудово провели час. Попри побоювання, ніхто більше не ломився, навіть пра-пра-дідусь не з'являвся. Мабуть, нарада виявилася дуже захоплюючою.

Жатта заходила кілька разів, у тому числі щоб вечерю принести – але очі не муляла і жадібним поглядом більше на мене не дивилася.

Поки папочки не було, ми – на мій страх і ризик – зняли кілька гобеленів, які дуже не подобалися Артіку, і склали купкою в куточку.