7

Артоні швидко поїв і почав тягти мене кудись, не даючи дожувати.

Редіссон кинув на нього погляд, ніби хотів нагадати про гарні манери. Але потім вирішив, що якщо я вимогла собі платню, то мені й відпрацьовувати.

Втім, я зовсім не була проти. З великим задоволенням вирушила з Артіком до його кімнати.

За вікнами задував неприємний вітер, і я вирішила, що сьогодні можна обійтися без прогулянки. Вночі він і так гуляв у лісі. А завтра поїдемо до міста – сподіваюсь, надовго!

Артоні захоплено показував мені свій маленький світ. Виявляється, сусідня кімната, що з'єднувалась із його спальнею суміжними дверима, була ігровою.

На іграшки батько не скупився – хоча, парочку з них я запхала б у далеку шухляду. Мабуть, знову якісь зомбі чи вища нечисть! Тут же біля високого вікна стояв стіл, а на ньому – і папір, і кольорові стриженьки – щось подібне до воскової крейди. І ціла шафа книг!

– А давай... помалюємо, – запропонувала я, бажаючи заразом зрозуміти, які кольори йому подобаються. В які перефарбовувати кімнату. Бо я твердо мала намір зробити тут ремонт!

– Давай! – зрадів Артік, одразу ж підбіг до столу і почав щось зображати.

Не перебиваючи порив дитини, я пройшла до книжкової шафи.

– Арті, а ти знаєш, де знаходиться бібліотека? – запитала. А що, дуже непоганий привід!

– Знаю, але тато не дозволяє туди ходити, – сумно відповів малюк, не відриваючись від малюнка. Він виліз колінами на крісло, животом навалившись на стіл, і щось захоплено творив.

А я поки пробіглася очима по книгах.

Із прочитанням теж проблем не виникло, літери здавалися знайомими з дитинства. Це було дивно, але відповіді я все одно не мала.

Тут зібралося безліч казок у яскравих обкладинках – схоже, друкарство цілком собі у ходу. Незважаючи на сотні свічок, які щодня згоряють у цьому замку. Хоч би якийсь газовий світильник, чи що? Або чим там освітлювали до електрики.

Було також кілька довідників з некромантії – дитячі, з великими картинками. А ще я виявила «Історію Нікрії для найменших» і з радістю витягла її з полиці.

– Мамо, дивись! Це ти! – радісно підбіг до мене Арт.

З усмішкою я взяла в руки лист і завмерла.

На мене дивилася дівчина, з ручками-паличками і великою головою, на якій одне око вийшло в півтора рази більше за інше. Але вразило мене не це.

Артоні зобразив моє волосся та очі брунатними! Ще й сукня – коротка, як у нашому світі, але не в цьому!

Кілька миттєвостей я дивилася то на аркуш, то на своє нове відображення в дзеркалі, що висіло тут же на одній із стін.

– Тобі не подобається? – злякався малюк.

– Що ти, дуже подобається! – заспокоїла я.

Гаразд. Діти часто малюють, як їм хочеться. Це нічого не значить. Нічого!

– А тепер давай подумаємо, якого кольору зробимо твою кімнату, – я підхопила його на руки.

– Правда? А тато дозволить?

– Дозволить, – запевнила я, ще не уявляючи, яким чином уламуватиму некроманта. Але точно знаючи, що не відступлю.

Півдня ми поралися з малюнками, іграшками, і навіть пообідали тут же. Я відчувала себе несподівано щасливою та умиротвореною, наче раптом опинилася на своєму місці. Саме там, де маю бути і де я потрібна.

Малюк, як і водиться, не міг довго займатися чимось одним, але до того боявся мене відпускати, що радів будь-яким моїм пропозиціям.

Після обіду, помітивши, що його очі злипаються, я запропонувала йому почитати. Уклала в ліжечко – і приступила до тієї самої історії.

– Давним-давно Дім Життя і Дім Мертвих ніяк не могли потоваришувати. Вони воювали один з одним так, що тремтіла вся Нікрія. І тоді король Темряви та король Світла створили подвійний артефакт. І розділили його навпіл. Фьоль Життя залишився у домі Світла, а Фьоль Смерті пішов до королів Темряви... З того часу вони правлять по черзі, радячись зі своїми Фьолями. Арті, а ти коли-небудь бачив Фьоль?

– Він у тата, і його чіпати не можна, – сонно пробурмотів малюк, не розплющуючи очей.

Здається, він заснув так швидко, що більше нічого не чув. Зате я, лежачи поряд з ним, перегорнула всю книжку до кінця.

Не знаю, наскільки вона була точною, але, як я зрозуміла, правління передається то одному Дому, то іншому, залежно від того, в яку фазу входить кожен Фьоль. Так ось чому Ред назвав себе кронпринцем! Просто зараз править Дім Життя, але незабаром до правління вступить Редіссон Айвер...

Інформації тут було дуже мало. Розповідалися якісь старовинні історії – але, треба віддати належне, автори прагнули виховати в дітях дух єдності та позицію, що цей устрій світу – найправильніший і непорушний.

А ще звучала думка, що якщо знищити один із Фьолей, то гине король протилежної сили. Виходить, свій власний артефакт вони бережуть як зіницю ока, бо це ознака їхньої влади та правління. А чужий знищити не можуть, бо тоді загине сам діючий король і позбудуться права успадкування його родичі по крові.

Що ж буде, якщо все-таки хтось дістанеться одного з Фьолей, у дитячій книжці не говорилося – навпаки, подавалося як непорушна даність, що такого не може бути.

І правильно, звісно. Дітей треба тримати у послуху.

Але особисто мені було мало інформації.

Кілька разів до нас заглядав Редіссон – переконатися, що все гаразд. І якраз, коли Арті ще спав, а я вже дочитала і піднялася трохи розім'ятись, мало не носом до носа зіткнулася з його високістю, що позначився у дверях.

– Арті спить, – пошепки промовила я.

Ред кивнув, окинув поглядом ліжко і пройшов до сусідньої ігрової кімнати.

– Для поїздки все готове, – промовив.

– Це ж не небезпечно? – рушила я за ним. – У принца ж має бути повно охорони?

Редіссон розвернувся біля столу, пильно дивлячись мені в очі:

– Іноді мені здається, що ти не зовсім розумієш, що таке некромант. Ні, Діно, некроманту не потрібна охорона. Один помах руки – і всі мертві стануть на мій захист.