5

Тут виявилося не так уже й страшно. У каміні горів вогонь – судячи зі стопки дров, тільки-но розведений. Стеля була дуже високою – явно не два сімдесят, як у моїй багатоповерхівці. На невеликому подіумі стояло шикарне широке ліжко, щойно застелене ароматною постіллю. На ній лежав махровий чорний халат, поруч чекали м'які капці.

Підлогу встеляв пухнастий світлий килим. На стінах висіли гобелени, слава богу, без усякої нечисті. Якісь лілії, тигри, будинки на всю стіну.

На столику біля ліжка стояла таця: нарізка сиру, м'яса, хліба і щось димне в горщику під кришкою.

З насолодою знявши чобітки та панчохи, я поринула ступнями в килим. Здається, все не так жахливо.

Обійшовши кімнату, наблизилася до одного з високих вікон.

Якісне прозоре скло, а за ним, на деякому віддаленні, виднілося місто.

Ох. Я вже подумала, що цей похмурий палац так і стоїть у лісі. Хоча з чого королям жити не у власній столиці?

Невисокі будиночки, гострі дахи – здавалося, я потрапила в справжнісіньке середньовіччя!

Окрім дверей у коридор замку, я виявила невеликі дверцята, які вели у гарнючу ванну! Оброблену полірованим обсидіаном, з величезною купальною чашею прямо в підлозі і такою самою чорною раковиною.

Страх, що в цьому стрьомному замку і світі, де ще носять довгі сукні, доведеться митися раз на тиждень з корита, себе не виправдав.

На стіні був прикріплений канделябр із великими свічками. Я запалила одну з них від каміна, потім інші – і приміщення наповнилося затишним, живим світлом.

Відкрутила крани, мигцем задумавшись про подачу води. Але ламати собі мізки не стала – зрештою, ще Стародавній Рим забезпечував усі свої численні лазні.

Поки вода весело дзюрчала – скоріше поїла, бо всі мої новорічні калорії давно вже витратилися, і організм вимагав поновлення.

Страва в горщику виявилася м'ясною і наваристою, хоча смаків я не впізнала. Але цьому тілу вони явно виявилися звичними.

Ванна ще не встигла наповнитися, а я вже забралася в гарячу воду, що виходив парою. Із насолодою змила з себе і холодний ліс, і камеру з соломою.

Шампунів тут не було, лише ароматне мило, і я із задоволенням спінювала його, промивала волосся. На раковині стояли кілька коробочок і баночок незрозумілого призначення – але експериментувати я не наважилася. Потім якось.

Рушник знайшовся в шафці, а теплий халат майже примирив мене з дійсністю. Навіть попри чорні, похмурі тони, все здавалося чистим і приємно пахло.

Щоправда, інших речей не було. Місцеву білизну, що дісталася мені у спадок разом із тілом, довелося випрати та повісити на каміні. В надії, що ніхто сюди не прийде і подібного непотребства не побачить.

Накрутивши рушник на волосся, я майже лягла в ліжко, шкодуючи про телевізор. Але в останній момент все ж таки не втрималася. Так хотілося глянути на сплячого Арта, переконатися, що все гаразд! Ех, краще б Редіссон дозволив мені спати з ним.

Хоча зрозуміло, чому перестрахувався.

Піднявши клямку, я визирнула в коридор. По тілу ковзнуло тремтіння при думках про не зовсім живу прислугу.

Але довкола було тихо та порожньо.

Так само в халаті, тапочках і з рушником на голові, я пройшла до кімнати Артоні. Обережно потягла за ручку

Зсередини пролунало гарчання. З жахом я рвонула двері на себе, злякавшись, що на малюка хтось нападає!

Але біля ліжка все ще сидів Сонік. Ощерившись, здибивши шерсть на загривку, дивився на двері... Втім, бакку розслабився, виявивши мене.

– Ну, як тут? – навіщось запитала я, наближаючись.

Дивне нематеріальне створіння кивнуло, мотнувши довгим хоботом.

Арті спав, згорнувшись клубочком, затиснувши край ковдри в кулачці. І так м'яко прицмокував та сопів, що я мимоволі розпливлася в посмішці.

Бакку знову ліг у малюка в ногах, тільки хобот чомусь стирчав угору, наче антена.

Погладивши крихітку по м'якому темному волоссячку, я вирішила, що цілком можу дозволити собі відпочити. А завтра добре було б розшукати бібліотеку. Хоч щось дізнатися про цей світ та місцеву правлячу династію.

З цими думками я обережно вийшла із дитячої спальні. Вже попрямувала до себе, коли увагу привернули звуки суперечки.

– Ви не можете залишати її тут! – наполягав різкий жіночий голос. Я навіть не сумнівалася, що він належить Сімірі.

– Я так вирішив, – навів споконвічний чоловічий аргумент його високість Редіссон.

Втім, мені це було на руку: мова явно йшла про мою персону.

– Вона може бути небезпечною! Її могли послати ваші вороги!

– Я перевірив її сутінковий зліпок.

Сіміра замовкла. Після видала з подивом:

– Коли ви встигли, ваша високосте?

– Перш ніж вирішив залишити. Вона побуде тут кілька днів, доки я не розберуся, що пов'язує її з Артом. А зараз давайте відпочивати, ранок скоро.

Я мимоволі озирнулась у пошуках вікон. Але замість них натрапила на мовчазний погляд мертвих очей Жатти. Мимоволі скрикнула, відступаючи.

На порозі миттю виник сам принц. Похмуро оглянув простір і зупинився на мені.

Переступивши з ноги на ногу, я буквально відчула, як погляд некроманта проходить по моїй фігурі, особливо затримавшись на відкритих ніжках.

Але відступати не було куди: ззаду стояла служниця, яка, схоже, і відпочинку-то не потребувала!

– Що ти тут робиш? – вимогливо поцікавився Ред.

– Зайшла переконатись, що у Артоні все нормально.

Навіть спиною я відчувала немиготливий погляд служниці, від якого під теплою тканиною халата пробіг озноб.

Чоловік глянув у бік дверей Артоні, потім знову на мене. Не витримавши, я трохи розвернулась, відступаючи так, щоб бачити і його, і служницю.

– Жатто! – різко гукнув принц, і та нарешті відвела погляд! Присіла у поклоні.

– Ти вільна, – додав Редіссон Айвер.

Жатта розвернулася всім тілом і попрямувала коридором, а сам господар переключився на мене.