3

Зізнатися, вона була гарна. Надто гарна, надто доглянута. Сукня, схожа фасоном на мою, тільки не оксамитову – більш тонку, поблискуючу, сріблясту. Завищена талія, акуратні груди. Білосніжне волосся, фіалкові очі, шкіра – ніби її шліфували найкращою корейською косметикою в кілька ступенів.

– Я б теж не відмовилася дізнатися, хто вона, – промовила я.

І взагалі, хто ви всі такі. Але останнього не озвучувала – із почуття самозбереження.

Чому життя мене навчило – так це відстоювати себе та свої права. Гучне і недобре розлучення, коли чоловік, з яким прожила більше року, раптом представ зовсім в іншому світлі, лише загартувало мій характер. Я поклялася собі, що нікому не дозволю себе топтати!

Ред звузив очі. Перевів погляд із дівчини на мене і назад.

– Почекай, будь ласка, у малій чайній, – попросив.

– Але Артоні... – схвильовано почала Сіміра, проте Ред повторив:

– Будь ласка, почекай мене в малій чайній.

Він не підвищив голос, але щось таке пролунало в словах – дівчина вважила за краще послухатись. Ледь помітно вклонилася та вийшла з кімнати.

Ред встав закрити двері. Я озирнулася, продовжуючи похитувати хлопчиська, якій так і схлипував.

Похмурі картини по стінах, від яких у будь-якого малюка кошмари почнуться. Ліжко, втім, м'яке та зручне, і постіль біла – ну, хоч не чорна!

На стіні висіло дзеркало. Обережно, не без внутрішнього страху, я пересунулася так, щоб побачити власне відображення.

І завмерла.

На мене дивилася зовсім не я! Ані темного волосся, ані карих очей – швидше... так, то сірооке личко, яке промайнуло у вікні, перш ніж я опинилася тут!

І була вона, схоже, трохи нижче за мене справжню. Хоча так складно судити, я не відчувала жодного дискомфорту в цьому явно чужому тілі.

Дивно: голос залишався моїм. Або мені таким здавався...

Та що тут відбувається? Вкотре закричала сама собі.

Твердо знала лише одне: я дуже потрібна цьому малюкові. Схоже, він... у небезпеці. І я не залишу його, доки не буду впевнена, що з ним все добре!

Може, це остання місія у моєму житті.

Чоловік тим часом обійшов навколо ліжка, оглядаючи стіни та збираючи назад випущених темних змійок. Мов прислухався, що вони йому повідають.

– Хіба це дитяча кімната? – пробурчала я. – Чому навколо така сірість та морок?

– А яка ще може бути кімната майбутнього некроманта? – похмуро відповів Ред.

– Та яка, нахрін, різниця, хто він буде в майбутньому! Зараз він дитина! Невже замість цих стрьомних гобеленів з гоблінами не можна повісити щось радісне та яскраве?

– Це не гобліни, – озвався чоловік. – Це вища нечисть.

– Ще краще, – пирхнула я, закотивши очі.

– Так, – він змахнув рукою, і з кута само собою прикотилося темно-зелене крісло прямо під його міцний, гарний зад. – Давай почнемо спочатку. Редіссон Айвер, кронпринц Темряви, повелитель Мертвих, незабаром король Нікрії.

Щось він не надто юний, як для кронпринца. Явно вже в районі тридцятника, може, трохи менше. Та й сином оно встиг обзавестися. Мабуть, його власний тато на троні засидівся.

Запитати дуже хотілося, але я вирішила не нариватися. І тим більше не показувати, що нічого не знаю. Принаймні, поки що.

– Діна Т... – я запнулася: над моїм прізвищем і в школі, і в інституті то приколювалися, то лякалися. А тут і зовсім назад за ґрати можуть кинути. А колишнього чоловіка – ну нафіг, воно вже давно не моє. – Трой, – видала на ходу перше, що спало на думку.

І додала, не даючи кронпринцу причепитися з розпитуваннями:

– Що тут у вас відбувається?

– Як ти вибралася з камери? – не дав збити себе повелитель Мертвих.

Якби я сама розуміла!

– Ти ж не чекаєш на відповідь, правда? – переходити на «ви» тільки тому, що принц позначив своє королівське походження, я не стала.

– Дуже навіть чекаю, – запевнив він. В очах боролися недовіра та певний інтерес.

– Щоб якісніше мене замкнути? Краще поясни, чому дитина плаче. Він у небезпеці?

Редіссон кілька хвилин дивився на мене потемнілим поглядом, ніби вирішуючи про себе, що зі мною робити. Артоні продовжував схлипувати, притискаючись до мене з дитячою безпосередністю, з усієї крихітної сили.

Підозрюю, це й спонукало його батька продовжити розмову:

– Ймовірно. Я шукаю, хто його лякає. Але поки що безрезультатно.

Чоловік рипнув зубами – такий стан справ явно було йому не до душі.

– Я правильно розумію, що Сіміра – не його рідна мати?

– Моя наречена. Ти слідчий? – з дивним виразом запитав він.

Ну є трохи. У своєму світі я навчалася на детектива – коли ще сподівалася, що все життя попереду та бла-бла-бла.

– Це погано? – уточнила обережно.

– Я виписав слідчого з Кіорто. Щоправда, шановного пана Маруа, – він окинув мене скептичним поглядом. – Ти на нього ніяким місцем не схожа. Але якщо це якийсь хитромудрий план...

Кілька миттєвостей я міркувала. Вхопитись за можливість? А раптом нагряне сам Маруа і скаже, що вперше бачить мене?

– Я не маю прямого відношення до пана Маруа, – відповіла обережно. – Але можу допомогти у розслідуванні. Бачиш, малюкові зі мною добре?

– Чому він називає тебе мамою? – спохмурнів Редіссон, пильно вдивляючись в обличчя Арті, якого я продовжувала похитувати.

Той прикрив очі і майже розслабився, тільки кулаки ще міцно стискали – один мою спідницю, другий пасмо волосся.

– А що сталося з його справжньою матір'ю? – ризикнула поставити я питання, яке здавалося мені найважливішим на цей момент.

Обличчя Редіссона змінилося:

– Хіба можна питати таке у некроманта?

– Боже, ви що, їх вбиваєте? – скрикнула я так, що навіть Арті здригнувся. Довелося знову притискати до себе та заспокоювати.

– Що ти, звичайно, ні, – з подивом відповів Ред.

– Ну слава богу, – видихнула я. – Вона жива хоч?

– Тобі неясно, що такі питання ставити не можна?