2

Ох, і як це мене згараздило? До чого незручно, тіло ломить, все заніміло... Ну і відмітила. Начебто не впивалася вщент...

Піднявши голову, я обвела каламутним поглядом... дідько, зовсім не свою кімнату!

Ні столу, ні телевізора, ні ялинки! Якась дивна... камера?!

Ще б пак, на соломі спати – все не просто заніміє, а й відвалиться! Навіть якщо під головою муфта, а зверху вкриває накидка.

Я схопилася, ледве не заплутавшись у складках довгої оксамитової сукні. Темно-зеленої, до речі. Так, тут було відносно світло – у маленькі віконця під стелею пробивалося яскраве місячне сяйво! На підлозі поруч валявся капелюшок.

А де малюк?

У камері начебто не видно. А з іншого боку ґрат...

Мужик! Той самий! А я вже подумала, це мені на безриб'ї такий, гм, риб наснився. Аж ні, цілком справжній, влаштувався в кріслі, паршивець! Мабуть, і виспався! Усіляко краще, ніж я на соломі.

Втім, зараз він зовсім не спав. Навпаки, підібрався весь і пильно дивився на мене, ніби вперше жінку бачив. Я навіть відчула гостре бажання оглянути себе в дзеркалі. Раптом щось відросло? Свинячий п'ятак, слонячі вуха...

Стримавши власні руки, що смикнули було обмацати обличчя, я гнівно дивилася на незнайомця:

– За яким правом ти замкнув мене тут?

– Ти – ліч? – видав він замість відповіді.

– Чого? – опішила я.

Книги я читаю, в ігри теж іноді граю, тому приблизно уявляла собі значення цього слова. Але щоб його застосували до мене?!

Я вирішила б, що все це такий розіграш. Якби не пам'ятала абсолютно точно, як стояла біля вікна – і наступної миті опинилася в чужому одязі в лісі. У дуже дивному місці... начебто в інший світ перенеслася.

Але все здавалося надто реалістичним! За виключенням того, що чоловік теж розмовляв українською. Ну чи я – якоюсь іншою, що раптом стала мені зрозумілою мовою.

– Ти не належиш цьому світові! – повідомив він.

Ну... логічно. Напевно, ні.

– Але й магії смерті я в тобі...

Незнайомець затнувся, змусивши мене здригнутися. Невже щось відчув? Адже я все свідоме життя від цього бігла!

Підвівшись, він наблизився, не відриваючи від мене пильного погляду, що проникав глибоко всередину.

А я нарешті змогла його роздивитися. Високий, широкоплечий, немов якийсь середньовічний лицар чи мисливець. Так, мабуть, мисливець. Хоча звички скоріше аристократичні.

Очі зелені, майже неприродно, ніби ось-ось спалахнуть звіриним вогнем. Волосся темне, коротке. На щоках легка неголеність, яка в моді у моєму власному світі.

Хоча цей, може, просто не встиг поголитися. Мене вартував.

Одяг той самий, тільки хутрового жилета немає.

– Ти... хвора, – видав результати своїх розглядань він.

– Та ти теж не цілком... адекватний! Куди ти мене засунув?

– Відчуваю в тобі хворобу... та не бачу. Спершу я сприйняв тебе за нечисть, потім вирішив, що ти найвища форма на зразок ліча. Але одяг на тобі цілком справжній, не морок.

– Ну слава богу, – пробурчала я. Не хотілося б опинитися перед незнайомцем голяка.

– І у тілі циркулює енергія життя.

– І що це, на твою думку, означає? – з цікавістю схилила я голову на бік.

– Хотілося б знати, – хмикнув він.

– Де... – я на мить затнулась, але ім'я згадалося само собою: – Артоні?

– Я не підпущу тебе до сина, доки не зрозумію, хто ти.

Він продовжував пильно, наполегливо дивитися мені у вічі. Я на мить засумнівалась.

Напевно, треба розповісти, хто я і звідки. Нехай сам розбирається, як я тут опинилася. Але до мене раптом чітко дійшло, що я справді не вдома. Не заснула, не напилася.

Я в іншому світі. Занадто реальному – і небезпеки в ньому напевно теж реальні!

І я не уявляла, що тут роблять із такими, як я. Судячи з камери та ґрат – нічого хорошого!

Відповісти не встигла: пролунав гучний, переляканий дитячий крик – він подолав купу приміщень, кімнат і коридорів, щоб донестися до нас... до мене.

Я здригнулася – але чоловік, схоже, нічого не чув!

Крик повторився.

– Артоні! – вигукнула я. – Артоні!

Схопилася за ґрати, спробувала струснути – але куди там, дерев'яні бруси були складені у клітки на совість.

– Що ти коїш?! – чоловік відразу встав у свою військову позу, трохи розставивши ноги. Ледве зігнув коліна і направив руку на мене.

– Твій син! Ти не чуєш, він кличе? – найбільше я боялася, що тато знову мене вирубить.

Чоловік глянув недовірливо, ніби намагаючись розгадати глибину моєї підступності.

– Ма-а-мо! – крикнув голосок зовсім здалеку.

– Та випусти ж мене, ідіоте, ти не чуєш хіба? – забилася я.

Незнайомець наче прислухався. Або придивився кудись назовні.

А потім раптом розвернувся і стрімголов кинувся з камери.

– Гей! – закричала я вслід. – Та випусти ж мене!

Я з ненавистю втупилася у ґрати, занесла руку.

І з пальців раптом виплеснулося якесь дивне темне полум'я. Нічого подібного я точно раніше не вміла! Опішивши, подивилася на тліючі дошки.

Посередині грат зяяла обпалена дірка. Невелика – але, адреналін підганяв, і я примудрилася в неї протиснутися.

Та рвонула услід за чоловіком.

Його вже не було видно, але якимось дивним чином я ніби відчувала слід, залишений ним у просторі, і знала, куди тікати. І мчала щосили, чортихаючись на важкий поділ.

Повз пронеслося ще кілька камер – схоже, ми знаходилися в якійсь фортеці. Невеликими сходами, ледь не спотикаючись об сходинки, що вилискували в темряві, злетіла нагору. Судячи з усього, на перший поверх.

Промчала коротким вузьким коридором, щоб вирватися в подобизну холу. Навряд чи центрального – якогось бокового, скоріше.

Зате тут були ще одні сходи, цього разу освітлені свічками в канделябрах. Нагорі затихали кроки, і я рвонула за ними.

Повз вікно, в якому блиснув посріблений місячним світлом ліс, вилетіла в довгий коридор.