1

– Мамо, матусю, будь ласка, прийди до мене! Ти мені так потрібна!

Розплющивши очі, я схопилася з дивана. Знову цей сон, настільки реалістичний, що іноді мені здається, ніби справжня дитина кличе мене звідкись, де я не можу її знайти.

Моя дитина.

Видихнувши, я озирнулася. Все довкола як і раніше. На стіні щось бурмоче телевізор – чергову новорічну нісенітницю, від якої давно вже зуби зводить. Самотня ялинка підморгує гірляндою, під нею – куплений самій собі подарунок. Лише десятка котів не вистачає для повноти картини.

Кинула погляд на годинник. Майже опівночі, і як мене згараздило задрімати?

– Мамо, матусю! – пролунало зовсім поруч, і я напружилася.

Зазвичай я чула це тільки уві сні. Але зараз... присягаюся, зараз крик пролунав у реальності!

Може, він мене й розбудив? Може, десь у дворі заблукала дитина? Чи сусіди одного залишили?

В новий рік?!

Звучало дивно, проте дитячий голосок продовжував кликати, і я схопилася, кинулася до вікна.

За склом кружляли рідкісні сніжинки, у теплому світлі ліхтарів стояли запорошені автомобілі.

Усіма силами я вдивлялася в зимове подвір'я, шукаючи, хто і де міг кричати.

Нікого. Сусіди давно за столами, слухають президента, взявши напоготові пляшки шампанського.

– Мамо! – продовжував волати голос, зводячи з розуму надривними інтонаціями.

– Де ти, малече? – не витримала я.

– Мамо, я тут, іди сюди! – здавалося, він відповів мені, я навіть подалася вперед, забувши, що стою біля закритого, ретельно проклеєного скотчем та ватою вікна!

Перед очима раптом спалахнув образ молодої сіроокої дівчини у важкій старовинній сукні. Я заплющила їх, врізавшись лобом у скло, а через мить знову розплющила, відчувши, що ніякого скла немає!

Нічого не розуміючи, злякалася, що зараз вилічу зі свого п'ятого поверху.

Ззаду годинник прийнявся бити дванадцять, навколо почали ляскати пляшки та петарди, хтось волав «ура!».

Але звуки віддалялися, я ще раз кліпнула, нічого не розуміючи. Перед очима знову промайнув образ тієї дівчини, а потім я виявила, що стою в лісі.

Холод пробирався під щільну оксамитову сукню і вовняну накидку – не пара пуховій куртці! Ноги в тонких чобітках мерзли, на грудях висіла муфта. На голові був одягнений в'язаний капелюшок.

Що за марення, я знову сплю?

– Мамо?

Здригнувшись, я обернулася. І виявила хлопця років чотирьох-п'яти.

У дивному костюмі, зовсім не схожому на шати мого часу – швидше щось історичне. Шкіряні штани, хутряна лисяча куртка з капюшоном, високі черевики. Прямо як у дорослого.

Вперше я бачила володаря голосу, який ось уже кілька років раз на пару місяців зводив мене з розуму! З того часу, як моя власна вагітність так ні в що і не вилилася, зануривши мене в безнадійну депресію...

– Що ти тут робиш, малюку? – пробурмотіла я.

– Мамочко! – він кинувся до мене.

На цей порив просто неможливо було не відповісти! Присівши, я обійняла його, притиснула до себе і раптом цілком ясно відчула: так, саме він мене кликав! І я нарешті можу його заспокоїти!

У голові кидалися думки, що це якийсь абсурд. Я, мабуть, знову сплю. Або те шампанське виявилося занадто забористим. Треба було купити нове, а не старе допивати.

Але дитина так сильно притискалася до мене, я відчувала його тепле дихання, дитячий, дивовижно приємний запах, і не хотіла прокидатися!

Я така потрібна була йому, ніби він ось уже багато років мене шукав, і нарешті знайшов! І нехай це хвора фантазія, я не могла від неї відмовитись. Мені не хотілося розплющувати очі і прокидатися в самотній квартирі.

– Ану відпусти його! – пролунав раптом різкий голос, від якого я здригнулася. Звела погляд.

Переді мною височів чоловік. У напівтемряві лісу його риси розгледіти не вдавалося – тільки те, що він стоїть трохи розставивши ноги, ніби утримуючи рівновагу в битві. І наставляє на мене порожню руку. Гаразд би зброя якась...

– Відпусти його, нечиста! – голосним, звиклим командувати голосом додав мужик.

– Сам ти брудний! – обурилася я.

Може, одяг на мені і дивний, але не смердючий точно! Пахне цілком свіжим.

– Кого ти закликав, Артоні? – тон, звернений до дитини, ледь змінився, став трохи теплішим.

– Це моя мама! – заявив малюк, не поспішаючи мене випускати.

Чоловік зробив кілька кроків до нас.

– Це не мама, – озвався з нотками втоми, ніби повторював не вперше. – Ану, давай, розвий її і спробуй ще раз.

Від цих слів я різко встала.

– Ні! – вчепився в мене малюк, відчайдушно не бажаючи розтискати рученята.

– Може, ти сам розвієшся, га? – недружелюбно пробурмотіла я, про всяк випадок закриваючи собою дитину.

– Ти хоч знаєш, з ким говориш, ти... – чоловік на мить запнувся, окинув мене поглядом з голови до ніг, ніби не міг класифікувати. І видав, наче виплюнув: – Нежить!

– Та пофіг! – відмахнулася я.

Теж мені, цінний птах! Я в свою чергу окинула його поглядом: коричневі шкіряні, як і у дитини, штани. Поверх вовняної сорочки хутряний жилет – але не лисячий, вовчий швидше. Каптур відкинутий. Високі, майже до колін, чоботи.

Чоловік виглядав великим, сильним і страшним. В очах примарилися неприродні зелені відблиски. Але в мені на повну включилися материнські інстинкти, геть-чисто затьмарюючи інстинкти самозбереження.

– Відпусти мого сина! – він продовжував націлювати на мене порожню руку.

Сина? Ох, то це його татко?

«Та пофіг!» – перебила я власний сумнів і видала вже вголос:

– Нормальний батько не стане тягати дитину по лісі вночі! Ще й у Новий Рік!

– Який рік? – у його голосі почулися нотки розгубленості. А потім він рішуче рикнув: – Так, годі!

З його пальців вистрілило щось темне, наче нематеріальні мотузки чи якісь енергетичні захоплення. Мить – і в моїй голові стало так само темно, лише різануло по серцю відчайдушним «Ма-а-мо-о!»