Розділ 4.

Мирослава.

Ірен, як вірний лицар, примчалась, на своєму білому велосипеді, за рекордні сімнадцять хвилин. Я вийшла її зустріти і застала Наталю з червоними від сліз очима. Всередині щось почало шкребтись, але я швидко придушила в собі це бридке відчуття. Врешті, це не я увірвалась у чужу сім'ю, тож немає чого робити з себе жертву!

— Славко! Як ти, рідна моя? Тебе не ображали страшні люди?

— Все добре, пішли, — чомусь мені стало ніяково за її слова перед цією жінкою. Вона ж, у той час, спробувала злитись із оточенням і здається, навіть не дихала, поки ми не зникли в коридорі, що вів до моєї спальні.

— Ну, я гадала, що твій тато вибере когось молодше і симпатичніше.

— Давай у кімнаті, — тихо сказала я і зачинила за нами двері.

— Тільки не кажи, що ти боїшся її образити. Чи дядь Толя вже влаштував тобі промивку мізків?

— Та ні. Просто шкода її. Якась вона розгублена.

— Ага, розгублена, мабуть, не звикла до нормальних умов. Звикла до туалету на дворі, — засміялась Іра. А от мені чомусь весело не було.

— У неї гарний будинок. Ми були там вранці.

— Добре. Мовчу.

Іноді мені здається, що в Ірки біполярка, бо якось, аж надто швидко вона змінюється з саркастичної до адекватної. У двері постукали. Але цього разу стукіт був не спокійний, а швидше істеричний.

— З яких пір у вас заведено стукати?

— От і я про те ж запитую. 

Стукіт повторився.

— Входьте вже!

— Ти що моїй мамі сказала?! — у кімнату увірвався мій новоявлений брат. І помітивши, що я не одна, замовк. За мить його обличчя змінилось на кам'яне і він тихо додав: — Зайди, будь ласка, до мене, коли звільнишся. Я хочу поговорити.

— Не буду я з тобою говорити! Я можу повторити і тобі те, що сказала твоїй матері — забирай манатки і вали туди, звідки тебе підібрали!

Виглядав він так само незворушно, лише розлючений погляд видавав, що якби не мій щит у вигляді Ірки, він, мабуть, накинувся і придушив би мене.

— Підібрали тут лише тебе! Ще раз побачу, що мама засмучена або плаче через тебе — ти пошкодуєш, що навчилась говорити!

— Може вона ридає, бо в неї клімакс? Не думав про це? Жінки після п'ятдесяти часто не можуть впоратись з гормонами. Можу лікаря порадити.

— Ну ти тварюка! — гаркнув він і вийшов, гупнувши дверима так, що я думала вони випадуть зі стіни.

— То це і є він? — захоплено проворкувала Ірка, і я зрозуміла, що подруга втрачає контакт з реальністю.

— Ага. Сама бачиш — він неадекватний.

— Я б сказала інакше. Може йому просто треба ласкава жіноча рука? Скільки йому до речі? Я можу цілком допомогти хлопцю зняти стрес.

— Фу! Навіть не думай! Це непорозуміння, тут на довго не затримається.

— Ну я ж не кажу, що планую затримувати його тут. Я можу затримати його деінде.

— Іро! Ні!

— Добре, — розчаровано промовила вона і розвалилась на моєму ліжку. — То що, його мамці за п'ятдесят? Не стара вона для дядь Толі?

— Та хрін його знає. Я з ним після їх приїзду не говорила.

— Ну то вперед! Йди на розвідку, а я поки побуду тут. Може твій альфа-братик зайде ще раз. То я його заспокою.

— Іро — ти неповнолітня. Тож тримай себе в руках. Йому дев'ятнадцять.

— Ну от і добре. Одразу двох зайців. Я отримаю перший сексуальний досвід, а ти позбудешся від нього на кілька років, поки він відбуватиме покарання, — засміялась вона. Мені ж від цього стало бридко. Бридко навіть уявити, що вона і він... ні-ні-ні! Але до тата, і справді, потрібно сходити і все з'ясувати.

Залишивши подругу у своїй кімнаті, я пішла до батька в кабінет, подумки молячись не зустріти нових родичів. Відкривши двері, побачила, як тато з Наталею дивляться мої дитячі фото. Не знаю, що керувало мною в ту мить, але я підійшла і вирвала з її рук свій альбом.

— Ти тут ніхто і немає чого лапати мої дитячі фото!

— Славо! — крикнув тато так гучно, що Наталя, яка сиділа поряд, здригнулась і, швидко вставши, вийшла з кабінету, зачинивши двері.

— Я хочу, щоб вони поїхали!

— Мене не хвилює, чого ти хочеш! Наталя житиме тут і її син теж! Я збираюсь одружитись з цією жінкою!

— Хто вона?

— От сама піди і запитай, якщо не зрозуміла ще.

— Я запитувала! Вона сказала, що старше тебе і хоче спробувати побудувати сім'ю, щоб ви з нею не залишились самі, коли ми обоє матимемо свої сім'ї!

— Ну от. То до чого ці запитання?

— Якщо ти привів їх, щоб показати мені, що я була не права — усе вдалось. Визнаю — я помилялась. Я не стану більше втікати з дому, я не поїду на концерт і буду сумлінно вчитись. Урок засвоєний, а тепер вистав їх за двері і забудьмо про це.

— Славо. Ти нічого не зрозуміла. Ця жінка — моя майбутня дружина, твоя мачуха. А її син — твій брат. Я нікуди їх не виставлю. А ти — або змиришся з цим, або за твоє навчання, твої розваги і твої речі — платитимеш сама.