Розділ 3.

Адам.

Вона мене бісить. Бісить так, що просто хочеться схопити за її тонку шийку і стиснути до хрусту. Але не можу не визнати, що дівчина гарна — великі зелені очі, довге світло-каштанове волосся, дещо по-дитячому наївний погляд і миле обличчя. Але рівно до тієї миті, поки ця зараза не відкрила свій рот. Маму в її компанії залишати точно не можна. Вона хоч і жінка доросла, але це "дитя пекла" і її доведе. Тож вирішую залишитись поряд з мамою до того часу, поки не буду спокійний за її ментальне здоров'я. Як там кажуть у рекламі: "Гармонія всередині — гармонія ззовні". І нехай це лозунг проносного засобу, та зараз він справді актуальний. Оскільки мала дурепа не дала мені поставити валізи в їхнє авто — перекладаю всі речі в мамин позашляховик і їду слідом. Було видно, що дівчині не сподобався ані я, ані мама. І найбільше я боюсь, щоб ця придуркувата не сказала чогось про її вигляд. Швидше за все, дівчина не знає, що мама вже десять років, як у траурі, тож може бовкнути чогось зайвого про її чорний гардероб. Ті, хто знають маму, уже звикли, що вона — "леді в чорному", а от ця вискочка може і не знати.

Зупинилась наша процесія під будинком, схожим на наш власний. Ну, хоч одне тішить — "Толя" не бідний і з мамою не через гроші. Але тоді чому вони не могли просто зустрічатись? Ну хоч би краще пізнали один одного. Але я ж навіть не розпитав її нормально. Відчиняються двері і виходить мадам... як її до речі, звуть? Треба буде запитати. Будинок всередині пристойний, але ремонт у стилі "у мене є гроші" — мені не подобається. Якщо моя кімната виглядатиме так само — піду і стрибну під потяг. Та ні, жартую, звісно. Скину під потяг їхнього дизайнера.

— Наталю, Адаме, ласкаво просимо додому. Адаме, це — Слава, моя донька.

Дівчина морщить ніс і оглядає мене, мов я манекен на вітрині.

— Де ж твоя Єва, Адаме?

— А Слава — це на честь діда? — не стримуюсь я, згадавши, що "Толя" то в нас В'ячеславович!

— Ні. Слава, це скорочено від Мирослава, — весело говорить "Толя" і бере маму під руку, ведучи її кудись, та кинувши на останок Славі, щоб та показала мою кімнату.

— Я перетворю твоє життя на пекло, — шипить мала, а я лише хочу сміятись від цього бойового хом'яка.

— Ходімо, Мирось, покажеш, де тут можна заховатись від тебе.

— Ще раз назвеш мене так!

— Як? Мирося? Чи Славко?

Дівчина змінюється в обличчі і заносить свій крихітний кулачок, б'ючи мене в плече. Від її удару мені швидше лоскотно, ніж боляче, але кривлюсь у гримасі болю, стримуючи сміх. Старалась же, шкода розчаровувати. А вона прикольна. Мені однозначно буде весело бісити її.

— Наступного разу, я зламаю тобі ніс! — гордо говорить вона.

— Ага. Тільки драбину не забудь, щоб точно дістати!

— Я уб'ю тебе! — пищить і женеться кудись вглиб коридору. Я ж лише встигаю звертати куди потрібно. Сподіваюсь, вона не в підвал мене веде.

— Ну от, ми лише п'ять хвилин у тебе вдома, а вже погрози. Тобі може допомогти обрати місце, де ти мене закопаєш після убивства? — знаю, що злю її цим, але поки це моя єдина розвага.

— Багато честі буде! Під кущем скину!

— Ні, — я роблю серйозний вигляд і зупиняюсь. Вона робить ще кілька кроків і теж зупиняється, повертаючись до мене обличчям. — Так діло не піде.

— Ти зараз пропонуєш помиритись і жити мирно? — з недовірою запитує.

— Ні! Боже збав! Я про те, що коли ти мене під кущ кинеш, я почну розкладатись, смердіти, привертати увагу. Потім чийсь пес знайде мою ногу і принесе власнику, а той викличе копів і тебе посадять. Треба закопати мене, і зверху посадити дерево з червоної книги. Тоді ніхто не зможе його знищити, бо це — незаконно. І тоді ти зможеш бути спокійна. А мій прекрасний трупик буде покоїтись під якоюсь рідкісною і вимираючою рослиною.

Закінчую свою промову з надзвичайно серйозним виглядом і розумію, що схоже трішки перегнув палицю, бо обличчя малої змінюється, і здається вона налякана. Ні, я хотів її трохи позлити, але ж не лякати.

— Та годі! Я жартую!

— Дурні в тебе жарти. І ти дурний! А це, — вона відчиняє двері, — твоя дурна кімната!

Розвертається і зникає за поворотом. Ну і добре. Отже, де там моя дурна кімната?

Мирослава.

Придурок! Хворий на всю голову придурок! Мирося, бачте! Славко! На честь діда! Як же хочеться його придушити! От так просто взяти і зробити щось! А він ще й знущається. Адам. Син Божий!

Заходжу у свою спальню, що межує з його, і зачиняю двері. Ну от, моє спокійне життя і закінчилось. Відкриваю ноутбук, що мені повернув тато, і дзвоню в скайпі своїй подрузі Ірі. Вона повинна мене зрозуміти та вислухати. Коли я їй сказала, що тато приведе в мій дім нову дружину, та мене не зрозуміла і спершу зраділа. Але щойно я їй пояснила, що це ніфіга не радісна подія, Іра одразу прийнялась говорити, яка ця баба, мабуть стерва і захомутала татка молодістю й пружним задом. Ось що значить — подруга. Наталю я розгледіти не дуже встигла, але з того, що все ж таки побачила — жінка не сильно молодша за тата. Тож про пружний зад і молодість можна не хвилюватись. Ну, а стара шкапа йому швидко набридне, тож можна не перейматись.