Розділ 2.

Адам.

— Невдалий жарт, мамо! — я встаю з-за столу, але мама ловить мене за руку і благально дивиться в очі. Такою вразливою я її бачив востаннє десять років тому, коли не стало тата. Але цей сивочолий блазень у костюмчику точно не міг бути її вибором. Що за нахрін?

— Адаме, будь ласка, дай мені договорити, — подає голос цей вишкірок.

— Анатолію, пробачте, але це стосується лише нашої сім'ї. Чи не могли б ви залишити нас з мамою в спокої?

— Пробач, але не можу. Кохаю я твою маму, зрозумій.

— Я розумію. Мою маму взагалі неможливо не кохати, але тримайте свої нестабільні гормони в руках. Моя матір не стане з вами жити.

— Пробач, любий, але стану. Ми завтра переїздимо до Толі. 

— Мамо, годі цей цирк розводити! Нікуди ти не поїдеш!

— Адаме! — крикнув цей клоун, від чого я повернув голову до нього. "Толя", як він представився, стояв поряд і гнівно свердлив мене поглядом. — Ти не можеш вирішувати за матір! Що за манери! Ти не її власник.

— Ні. Але я — чоловік у цій сім'ї. І я не дозволю якомусь "Толі" забирати мою матір!

— Господи, синку, припини ревнувати. Ти колись одружишся, а твоя матір має право на щастя!

— Має. Але не з людиною, яку звуть "Толя"! Побійся Бога, матір тебе назвала "Анатолій", а ти так знущаєшся над іменем!

І тут я остаточно переконався, що мужик неадекватний, бо він почав сміятись. Гучно і щиро, мов дитина. І моя мама разом з ним. Я ж і досі не зрозумів причини їх істерії. Може тут якийсь газ розпилили?

— Адаме, будь ласка, йди до себе і виріши, що тобі потрібно на перший час. Ти завжди зможеш повернутись додому. Але, будь ласка, дай мені шанс, — мама знала, як на мене діє її тихий і м'який голос. Тож вирішивши залишити їх удвох, я пішов до себе. Наостанок почувши, як придурок заспокоюється і крізь сміх говорить:

— Я думав, що я йому не подобаюсь, а йому не сподобалось, що я представився, як "Толя". Нам буде весело.

Хмикнувши про себе, я поставив відмітку у своєму списку, що "Толя" таки дійсно придурок. Мені не його ім'я не подобається, а те, що він з'явився в моїй сім'ї, як сніг на голову, і намагається прикинутись шалено закоханим.

Блазень пішов, коли за вікном уже було темно, а пристойні люди сидять удома. Мама постукала у двері. За що я її ще більше любив, то це за тактовність. Я міг бути сам, або з дівчиною в кімнаті, але вона ніколи не входить без стуку і дозволу. От і зараз, я відчинив їй двері і вона благально поглянула на мене.

— Синку, спробуймо. Анатолій правий. Ти скоро візьмеш у свої руки керівництво над компанією, я відійду від справ. І коли ти одружишся я не хочу залишитись у цьому домі геть сама.

— Мамо, я розумію. Я чесно розумію. І сам неодноразово думав, чому ти — молода і гарна, так і не вийшла заміж вдруге. Але ж ти його  не кохаєш.

— Не кохаю, — неочікувано швидко погодилась вона, — але він хороша людина. І я знаю, що не образить мене. Адаме, — вона поглянула мені в очі, як у дитинстві, шукаючи розуміння, коли я був впертим, — я завжди кохатиму твого тата. Але я хочу знати, що на мене хтось чекає. Я не стану тебе тримати біля себе, коли ти знайдеш дівчину, з якою захочеш прожити все життя. Я немаю на це права. Тому і прошу тебе — дай нам шанс. 

— Я залишуся вдома.

— І залишиш мене саму в чужому домі? Ти ж не довіряєш йому.

І дивиться так пильно. Знає на що тиснути, щоб я відступив. І врешті, щось всередині не ламається, але прогинається.

— Добре. Але лише доки не переконаюсь, що ти в безпечному місці, а твій "Толя" адекватний.

— Адаме, — вона опускає очі, і я розумію, що Толя таки вміє вражати, адже те, що вона хоче сказати точно стосується його, — у нього є донька. Їй сімнадцять...

— Ні-ні-ні. Ну нафіг! Я туди точно не поїду. Знаєш, я тобі довіряю! Ти в нас уже велика дівчинка. Тож благословляю на щасливе довге подружнє життя. Миру вам і попутного вітру. А нянькою я точно не буду!

— Адаме! — крикнула мама, сміючись, і легенько штовхнула мене в плече.

— Мамо, я не буду жити на одній території з дитиною.

— Між вами два роки різниці. Вона вже доросла дівчинка. Та й... у неї мама померла п'ять років тому. Може якраз твоя присутність допоможе нам зблизитись. 

— Мамо, якщо ви так намагаєтесь нас з тією мадам звести, то ідея провальна!

— Фу! Сину! Ти що здурів? Яке звести! Я понад усе якраз цього і боюсь.

— Ну от і добре! Я залишаюсь.

— Ти їдеш. Завтра вранці вони приїдуть до нас і допоможуть перевозити речі.

— Ага, я просто бачу, як дитина тягне мої гітари на горбі.

— Адаме, — уже суворо сказала мама і вийшла.

Щойно за нею зачинилися двері, я зрозумів одне — я в сраці. Залишити її саму там — абсурдно. Вона хоч і доросла дівчинка, але я відповідаю за неї. Але і їхати з дому не хочу. Просто от не хочу. Ніколи не міг зрозуміти її сліпої вірності батьку. Так, він був чудовим, найкращим на світі. Вони кохали одне одного так, що всі заздрили. Але у той же час, коли він помер, їй був лише сорок один рік. Вона цілком могла вийти заміж знову. Але не виходила, навіть розмови всі припиняла, щойно я починав говорити про це. А зараз? Що змінилось зараз? Не думаю я, що це велике кохання, тож поки моя п'ятдесятиоднорічна дитина не переконає мене, що вона там щаслива — я мушу робити те ж, що й усі ці роки — оберігати.