Розділ 1.

— Наталю Вікторівно, можна? — у дверях з'явилась Іванка — молода гарна дівчина, яка сама ростила сина Івана. За що Наталя любила її, то це за оптимізм — хлопець втік, щойно дізнався про вагітність? То й біс би з ним! Вона народила сина і назвала на свою честь. Дала своє прізвище, і навіть у свідоцтві вказала Іванович! Тепер Іванов Іван Іванович уже трирічний молодик, як вона жартувала, а Іванка наче почала зустрічатись з Петром Петровим. Довго ж Наталка сміялася з цієї іронії долі, але була щиро рада за дівчину. Все ж, усі заслуговують на щастя. Витерши щоки від сліз, вона поправила окуляри, і усміхнувшись, відповіла:

— Звісно, Іванко, заходь.

— Наталю Вікторівно, — вона змінилась в обличчі і, підійшовши ближче, налякано поглянула на керівницю, — у вас все добре?

— Так-так, звісно добре. Просто дивилася на фото Адама і думала куди ж він так швидко росте? Ти чогось хотіла, чи просто вирішила на чай забігти?

— Ні. Дякую, чай зараз не доречний. Я хотіла про аванс попросити. У мене Ваня захворів, лікар виписав купу антибіотиків, а до зарплати ще тиждень. То я думала може можна... — дівчина замовкла і поглянула в підлогу. Бо допомогти їй було нікому. Мама вигнала з дому, щойно дізналась про вагітність. А враховуючи, що живе вона в селі, то Іванці довелось переїхати в гуртожиток. І тепер вона геть сама з Іванком.

Наталя дістала гаманець і, вийнявши з нього кілька купюр, простягнула дівчині.

— Візьми.

— Ні. Я піду до бухгалтерії і попрошу аванс! — вперлась Іванка. Але Наталя знала, що аванс немає чим платити. Як і зарплатню, яку швидше за все, доведеться затримати. Тож вона дорогою до цеху, заклала в ломбард свої сережки. Дожили. Останні місяці вона платила зарплатню з власного рахунку. А цього місяця і там уже нічого не залишилось. Тож те, що є в гаманці — останні гроші цеху.

— Іванко, візьми. Візьми і не заперечуй. Зарплатня цього місяця трохи може затриматись, там з банком проблеми, ти ж знаєш. У них якесь оновлення системи. Тому візьми. Вважай, що це від бабусі Наталки, — вона спробувала усміхнутись, стримуючи сльози. І дівчина розплакавшись, обійняла її.

— Пощастить вашій невістці.

— Ой. Рано ще про це думати. Адам геть дитина.

— Іванко теж нещодавно мені ребра ламав зсередини, а вже в садочок ходить. А Адам же студент. Тож скоро і ви будете бабусею. Дякую вам. Правда, не знаю, що б без вас робила. Я все поверну.

— Не треба, Іванко. Просто зараз йди до сина і щоб поки не одужає — на роботу не з'являлась. Потім у бухгалтерію принесеш довідку. А тепер — бігом до Вані.

Дівчина ще раз обійняла її і, усміхнувшись, вийшла з кабінету. Наталя опустила голову на руки і гірко розридалась. Її цех, робота усього життя, спадок її чоловіка — вмирає. Не так страшно було жити без Романа, коли вона відчувала його тут, у кожному міліметрі цеху, у кожній кімнаті, у кожному виробі. Був він. Його ідеї. Його оптимізм. Його бажання жити. Навіть коли рак остаточно знищив здоров'я — його життєвий дух не згасав. А зараз, останню цитадель його життя має відібрати банк.

Пройшовшись востаннє по порожнім залам, вона спостерігала, як з обіду повертаються працівники. У кожного з них своє життя. У кожного — свої сім'ї та турботи. Вони — її родинай. Велика і міцна. Вона не може втратити їх, як вони не можуть втратити роботи. Банк швидко скоротить усіх і вони просто стануть нікому не потрібні. 

Набравши номер з візитки, що встромила їй Вікторія, Наталя почала слухати гудки. На тому боці не одразу, але відповіли:

— Слухаю.

— Це Вітковська. Я згодна на ваші умови, — кожне слово давалось їй складно, мов вона виривала їх з себе щипцями.

— Добре. Чекатиму в ресторані "Каприз", сьогодні, о восьмій годині вечора, щоб усе обговорити.

Він поклав слухавку так швидко, що вона навіть не зрозуміла, чи впізнав він її. І чи їй це було адресовано. Але вибір зроблений. Тож, восьма вечора. Каприз.

***

Анатолій сидів за столиком і нервово поглядав на вхід. З одного боку — він картав себе за такий імпульсивний вчинок. З іншого — був готовий шантажувати та залякувати будь-кого, аби Слава нарешті відчула себе щасливою. А тут і зараз він повинен був укласти, можливо, найвигіднішу угоду за все своє життя. Адже гроші можна заробити, а от щастя донечки — ні. 

Вона увійшла в ресторан за п'ять хвилин до восьмої. На Наталі була одягнена довга чорна сукня, що не підкреслювала фігури, лише вільно спускалася з плечей на підлогу, трохи підкреслюючи груди, руки були закриті довгими рукавами, виріз був відсутній. Ідеальний варіант для мусульманки, але наскільки міг знати Анатолій, Наталя не сповідувала іслам. Хоча, це ще варто уточнити. Вона йшла швидко, впевнено і прямо. Хвилясте волосся хиталося в такт її крокам. Він лише зараз помітив, що в неї довге волосся. Вранці воно було зібране в зачіску. Зараз же розпущене і сягало талії. Ну принаймні, десь там, під сукнею, має бути талія, тож за його розрахунками саме до неї. Макіяж той же, що й зранку. Оцінивши її вигляд, він вкотре поставив галочку біля пункту: "Молодець, вона не цікавиться тобою, як чоловіком".

— Доброго вечора, Наталю, маєте чудовий вигляд.

— Доброго. Пропустімо цю частину і перейдемо до обговорення умов.

Вона сіла навпроти і, замовивши зелений чай, поглянула на чоловіка.