Пролог.

Автор.

Ранок у меблевому цеху — справа ще та, особливо, якщо керує всім цим хаосом жінка. А жінкою Наталя була багатогранною — і в бухгалтерії розбирається, і шліфмашинкою може пройти по полотну, щоб показати новому працівнику, як же "дерева обробляти, йолопе, треба", і поплаче з дівчатами з креслярського цеху, втішаючи, що "якщо він тебе кинув, отже, придурок з очима в сраці", і по шиї надає, якщо дорогущий американський дуб зіпсують. Але найбільше її багатогранність проявлялась, коли на порозі кабінету з'являвся її син Адам. Тоді вона вмить змінювалась із бізнесвумен на маму. Маму, що любить, але і кропивою по м'яких частинах проїхатись може. Але про це знали лише обрані, тобто — її секретарка та пес Птеродактель, що мешкав у їх цеху. Прибився ще цуциком, а тоді, ще восьмирічний Адам, поглянувши своїми величезними очиськами, вмовив залишити. Тож тепер Птеша, як лагідно його називали, був уже старий і часто просто спав біля входу в цех. Будку йому теж зробили тут, Наталя з її чоловіком, нині покійним, не пошкодували дорогої деревини, і змайстрували Птеші цілий котедж, де зараз він, звісивши голову на масивні чорні лапи, лежав і дивився на жінку, що викурювала вже третю цигарку, хоч давно вже кинула.

— Що, Птешко, вляпались ми з тобою? Бісова ІКЕА! Якого хріна не сидиться у своїх скандинавських широтах?

Пес лише кліпнув очима і знову дивився на неї пронизливим шоколадним поглядом.

— Нічого, прорвемось, старий, — вона потріпала пса по голові і, погасивши цигарку, увійшла в цех. День обіцяв бути довгим, оскільки дні, що починаються з "листів щастя" із банку — просто приречені бути такими. Біс би з ними був! 

"Повідомляємо, що у вас є тридцять календарних днів для погашення заборгованості. У разі, якщо заборгованість не буде погашено протягом відведеного терміну, банк почне процес відчуження майна."

Вона пробіглася по рядках поглядом і ще раз гучно вилаялась. Тридцять календарних днів.

— Як у вас, чортові діти, відкривати рахунок, то ви все в робочих днях рахуєте, а як вам гроші повертати, то в календарних!

На листі стояла сьогоднішня дата, а отже, у неї є ці нещасні тридцять днів. І борг. У вигляді чотирьох мільйонів! Мільйонів, матір його!!!! Цих грошей у неї не було. Зате були триста працівників, у яких є сім'ї, є син, якому повинно відійти все, і є вона — жінка, що разом зі своїм покійним чоловіком, починала цю справу з нуля, у дев'ятнадцять років, стругаючи деревину, у старому гаражі його бабці, за копійки. Тому вона не відступиться. До самого чорта піде просити, але не віддасть те, що призначене для її сина!

***

— Ти мене ніколи не розумів! Весь час лише про роботу думаєш! Я сказала, що поїду з ним і це не обговорюється!

Анатолій обернувся на крик доньки, і схопивши її за плечі, добряче струсонув, що її довге волосся розметалось плечима, а очі налякано дивились на чоловіка.

— Обговорювалка ще не виросла! Славо, я тобі, як нормальна людина сказав — ти не їдеш ні на який концерт ані з ним, ані з кимось іншим! Ти сидиш вдома та готуєшся до навчального року.

— Якби в мене була мама — вона б дозволила! — крикнула вона і вирвалась із рук батька.

— Аня ніколи б не дозволила тобі їхати, хрін знає куди, з якимось Вітьою!

— Якби ти був вдома — ти б знав його! А так — я геть сама! Це через тебе я шукаю втіхи в інших людях! Через тебе в мене немає мами! Ненавиджу тебе!

Вона вибігла з кімнати, гупнувши дверима. Анатолій так і стояв, посеред своєї спальні, тримаючи в руках годинник, який мав одягнути. Цей годинник йому подарувала дружина. Якраз перед тим, як розбилась в авіакатастрофі. Це був його щасливий годинник, який він завжди одягав і відчував, що його Аннуся була поряд. От тільки, схоже, щастя не розповсюджувалось на його доньку.

З року в рік Мирослава звинувачувала батька, що її матір полетіла тоді сама. Але він ж розумів, що якби він полетів з нею — Слава залишилась би геть сама. Ані бабусь, ані інших родичів у неї не залишилось. Він кохав дружину, і вже п'ять років, як її немає, а він усе ще не міг поглянути на жодну жінку. А Славка тим часом росла і все більше потребувала не татка, а жіночої руки — ніжної та люблячої. Але матір ніхто не замінить. Та й ті, хто так старанно намагались потрапити в його ліжко, були не сильно підходящі на роль матері, у них самих ще "мамкина спідниця" майоріла за спиною. От і жили вдвох з донькою. Бабусь у дівчини не було, бо обоє вони були з дитбудинку, тож зійшлись, як кажуть, дві поранені душі. Тому і знав Анатолій, як важко дівчинці без мами. Але маму не приносить дід Мороз, як і Пасхальний кролик, святий Миколай чи інші вигадані людьми створіння.

До роботи він їхав лихий, як чорт. Лихий на себе, на доньку і найбільше на долю, що зробила його дівчинку напівсиротою. А в її віці — це особливо складно. Випускний вони насилу ще відбули, хоч він уявлення не мав, як допомогти доньці обрати сукню і туфлі. Радник з нього був так собі. Ані про каблуки, ані про корсети суконь — він не знав, тож поклавшись на рекомедації консультантки, мусив нести на руках бідолашну дівчинку, що натерла собі ноги, ще під час вручення атестатів. А тепер... тепер це не розмови про те "чому з тебе колись потече кров", під час якої і він, і Слава — були, мов варені раки. Але хто ж міг подумати, що критичні дні в неї почались, ще за життя Анни, у віці одинадцяти років, а поговорити про це він вирішив лише на її швстнадцятиріччя. І не розмови про те, що секс — погано, коли Слава сказала, що найкраща контрацепція — її тато. Спершу він подумав, що його порівнюють із контрацептивом, а потім довго сміявся, коли донька сказала, що всі хлопчики бояться її, бо Анатолій виглядає так, мов відмотав термін за вбивство. Зараз ситуація гірше. Його дівчинка ось-ось стане жінкою. А він при усій своїй любові не може їй допомогти.