Як в юності...

Як в юності...
Вслухаюся в цю ніч, 
Околиці села уже заснули...
Мелодію невтомних цвіркунів
Я не забула...

Лягти б на мить у скошену траву,
Дитинства смак відчути,
Під ніжну колискову вітрову
Незчутись і заснути.

І щоб ніхто не кликав, не шукав,
Земля давала б сили,
Й чотириногий вартував,
Щоб діти не будили.

Перед очима пролетять роки,
Дитячі радощі і юності тривоги –
Лише незмінне небо і зірки,
Що бережуть дівочі монологи.

Якби-то повернути час назад ...
Питаю в себе, що могла б змінити –
Не крала б у бабусі виноград,
І приказала б серцю не любити.

У юності, мабуть, любов сліпа:
Ми поринаємо у неї без останку,
Малюємо, яка ж буде фата –
У затишку, любові і достатку.

2.
Я довго берегла його листи,
Які лежали в мами на горищі,
І не для того, щоб відповісти –
Все якось відкладалось попелище.

Його щасливі й прокляті листи!
Рука не піднімалася спалити:
«Я певно не любив! Прощай! Прости!»
А далі не було бажання жити…

Не вила я, й не різала косу,
Лиш божевільний погляд у нікуди,
Не так багато і сплило часу:
— Він одружився вже, — сказали люди.

— Навіщо тоді, мамо, ця любов,
Коли у ній немає крихти правди?
Це ніби душу на куски перемолов,
І серце вирвав, тіло зрадив,

Чим заслужила ці пусті слова?
Не лялька я, яку взяли пограти!
Людина ж ніби? Дихаю, жива!
Це за які гріхи такі розплата?

3.
Я відповідь шукала у книжках,
Листи уздовж і впоперек читала,
Щоб прояснити, що в мені не так,
А мама лиш, жаліючи, зітхала:

— Не буде, доню, принца на коні,
Згниєш у цім селі, моя дитино,
І не чекай, не вернеться повір,
Той, хто тебе торік покинув.

Забула? Він до іншої пішов,
Бо просто не тримав тебе у серці,
Ти зрозумій – це зовсім не любов,
Це трохи іншим словом зветься.

Побавився... хотілося тепла,
Що з того що у мене ти красива,
Проста, наївна дівчина з села,
А в неї і квартира, й до квартири.

Ми в непростий живемо, доню, час,
Й не легко по душі зробити вибір,
Любов і щастя – певно не про нас,
Можливо скажеш ще йому спасибі.

Так сталося вже: іспит і урок,
І рано ти, дитино, обпеклася –
Наступний на граблі не буде крок!
Усе! Забула й назавжди зреклася.

Ішла б за того, хто тебе зове –
Не бідний хлопець, гарний з виду,
Можливо й рана трохи заживе,
Коли забудеш ці прокляті злидні.

Я не казатиму, що почуття прийде,
Ти просто не відштовхуй, придивися...
– Якщо моє, – кажу, – не дінеться ніде,
Підожде, як захоче ожениться.

4.
Не придивлялася…
Йшла боса по стерні –
Яке ж болюче нескінченне поле!
І всякого траплялося мені,
Та вже не оглядалася ніколи.

Не придивлялася…
А він собі чекав,
Я ж крила склала і пішла до прірви –
Упала... Він мене підняв,
І далі на руках поніс вже.

Укутав стомлену, і сон мій сторожив,
І навіть не торкався до волосся.
Я ожила, а мною й він ожив,
І наче тепло якось зажилося.

І придивилась… Двоє діточок,
Що мають його чорні оченята,
А я – між місяця і зірочок
Побачила, за що можна кохати.


Листи згоріли, попіл у вітрах
Розвіяв всі мої страждання,
А час в болото змив той прах:
Ні спомину уже, ні сподівання.

І не згадала б, та столиця затісна,
І я біля метро її зустріла –
Ту, що колись на відчай прирекла,
Ту, що тоді ненависті навчила.

Ми привітались, – знали хто є хто,
І попросивши в мене лиш хвилину,
Пройшлися, щоб не заважав ніхто,
І говорили не одну годину.

— Я не затримаю надовго, пару слів,
Я нашу зустріч часто уявляла
Твоє ім'я, що приросло до снів,
Мов ехо, в темноті лунало…

Він не любив, а очі засліпив –
Мене ж немов полудою накрило:
Він вулицею не ішов – а плив,
І говорив розважливо й красиво.

Я ж – марила … Я віддала б усе,
Аби лиш з ним! Я так його любила!
А те що серце в відповідь пусте,
Ні вірити, ні бачить не хотіла.

Любила очі, посмішку і стан,
А що холодний, то було байдуже –
Це ж не льодовиковий океан!
Я думала зігрію його душу.

Я мріяла про затишну сім’ю!
— Про затишок, який у мене вкрала? —
(Не стримала образу я свою)
І як? Збулося те чого чекала?

— Так, я покладлива була й німа,
Робила все для затишку у домі,
А він почав потрошку випивать,
Й причини певно ті були відомі.

Змовчала раз, і втратила контроль,
І поплатилася болючим криком –
Прижився в жилах алкоголь
Й приніс в сім’ю біду велику.

Я кров’ю вихаркала всю оту любов,
Та перед ним не стала на коліна!
А він знаходив привід знов і знов,
І я не знала звір він чи людина!

І води дуже рано відійшли,
І не питай мене на те причину,
Лише молила, як в швидкій везли,
Щоб лікарі спасли дитину.

Нас з того світу витягли обох,
Мене і моє крихітне дівчатко –
Мій сенс життя, води ковток,
Моє єдине янголятко!


6.
І сльози вже пекли в обох,
І не було бажання витирати.
– А він? Нехай би краще здох!
Живий. За інше сів за ґрати.

Йому закон, у мене ж божий суд –
Я долю не одну зламала:
Як на то воля, кару понесу,
За те що я чужого покохала.


(Я ні на кого не тримаю зла!
Чому ж так болем розпирає груди?)
— Пробач, як зможеш, — і вона пішла,
А в мене знову погляд у нікуди.

І байдуже – любив чи не любив,
Спливли тяжкі підводні камні:
Одну згубив, а іншу ледь не вбив
Хвала, що двоє вірою незламні.

І вдих і видих – ніби епілог,
Життя болить, штовхає і навчає,
І зорі бережуть мій монолог,
І скошена трава все пам’ятає.

Як часто в юності любов сліпа –
Незрячі, і калічим свою долю...
Чи забинтує рани ті – фата?
А час і досвід – все загоять...

20.01.2021