Ти так спокійно відпустив...

***
Порою вчинками безжально править лють,
Й нещадно душу гнівом заливає –
Ми на краю, ще можна б повернуть,
Та кров ще більше в жилах закипає,
І ми, немов, самі себе штовхаєм –
Не хочем серцем бачити і чуть.

І в сліпоті не підбираєм слів для тих,
Хто просить схаменутися й благає,
Хто робить все, щоб океан затих,
Та буря гордо грає й не вщухає!
Нам стукають – ми ж двері закриваєм,
Й ненàвидим у стінах вже пустих...

А  вітер стихне, час вгамує злість і пил,
Погода шторм нервовий заспокоїть –
Та вже запізно! Той, хто нас любив,
Кому вже рану в серці не загоїть,
Хто свято вірив, що нас дійсно двоє –
Пішов! Й назад дорогу загубив...


***
Довіртесь силі внутрішнього голосу,
Не бути щоб ошуканим так часто,
Щоб не пускати до вашого космосу
Того, хто лиш прийшов зірки покрасти.

Бо ви одразу навіть не помітите,
Як він їх буде іншим роздавати,
І посмішкою шлях йому освітите,
Щоб не упав, як буде поспішати.

Здається інколи, що все, що ми уміємо, -
Це бездоганно в людях помилятись,
Так сліпо любимо, як діти мріємо,
Щоб потім в прірву обірватись.

Та інколи потрібно це падіння,
Розбитися, щоб знову стати цілим!
І небо щоб не втратило світіння,
А вкрадені зірки закам'яніли!!!

***
Ти так спокійно відпустив – бо не любив?
Немов чекав прощальну тиху сповідь.
Зимовий холод аномальних злив
Перетворив всі радощі на повінь.

Вже дóста набулись під цим дощем,
Він змив бажання грітись одне одним,
І пристрасне натхнення для поем,
Як спогад давній, стало прохолодним.

Звільняю серце від пустих чужих думок,
Втомившись грати непотрібні ролі –
Та часом після прикрих помилок
Зустріти можна подарунок долі.