Розділ 12 Зошит

Правила протрималися два дні.

На третій Аріна повернулася з роботи й одразу зрозуміла: щось сталося.

Матвій сидів на кухні з чашкою чаю.

Мілана стояла біля вікна.

Артем мовчки дивився на Левка.

Сам Левко мав такий задоволений вигляд, що нічого хорошого це не віщувало.

— Що він зробив? — запитала Аріна замість привітання.

— Чому одразу я? — обурився Левко.

— Бо всі дивляться на тебе.

— Це ще нічого не доводить.

— Левку.

— Ну добре. Але формально я нічого не порушив.

Аріна поставила сумку.

— Оце «формально» мені вже не подобається.

— Мені теж, — сказав Матвій.

— Що сталося?

Мілана повернулася від вікна.

— До нас сьогодні приходив кур'єр.

Аріна почекала продовження.

— І?

— І Левко вирішив його налякати.

Аріна перевела погляд на Левка.

— Навіщо?

— Він чужий.

— Це кур'єр!

— Саме так. Не родич, не ваш друг і не Софія.

— До чого тут Софія?

— У правилах було сказано не приводити Софію без попередження. Про кур'єрів нічого не було.

Аріна кілька секунд мовчала.

— Ти серйозно зараз посилаєшся на правила?

— Я їх дотримався.

— Він стояв за дверима, — продовжила Мілана. — Я відкрила. Кур'єр дав мені пакет. І тут Левко з'явився в нього за спиною.

— Ефектно з'явився, — уточнив Левко.

— Кур'єр його побачив.

— І? — запитала Аріна.

Матвій поставив чашку на стіл.

— Утік.

Левко широко всміхнувся.

— Утік!

З кімнати вийшов Остап.

— Нарешті нормальна людина.

— Ви всі це підтримуєте? — запитала Аріна.

— Я — так, — відповів Остап.

— Я ні, — сказала Марта.

— Я теж, — додала Лада. — Левко перестарався.

— Зрадниці.

Северин спокійно стояв біля дверей.

— Я попереджав, що це погана ідея.

— Після того, як він уже її придумав? — запитав Артем.

— Але до того, як здійснив.

— І дуже допомогло?

— Ні.

Аріна зняла куртку.

— А що з доставкою?

Мілана показала на пакет.

— Віддав. На щастя.

— От бачите! — сказав Левко. — Усі задоволені. Ви отримали замовлення, я отримав нормальну реакцію.

— Кур'єр не задоволений, — зауважив Матвій.

— Він уже далеко. Звідки ти знаєш?

Аріна подивилася на Левка.

— Більше кур'єрів не лякати.

— Цього не було в правилах.

— Тепер є.

— Так нечесно!

— Чому?

— Ви дописуєте правила після кожного мого успіху.

— Бо твої успіхи створюють нам проблеми.

Остап задумливо подивився на Аріну.

— А якщо кур'єр сам нас побачить?

— Тоді це інша справа.

Левко пожвавішав.

— А якщо я просто стоятиму?

— Нормально стоятимеш?

— А як можна ненормально стояти?

Усі четверо квартирантів мовчки подивилися на нього.

Левко зітхнув.

— Добре. Зрозумів.

Увечері Аріна вирішила нарешті почитати старий зошит, який вони знайшли раніше.

Вона влаштувалася на дивані й відкрила його приблизно посередині.

На першій сторінці були вірші.

На другій — теж.

Далі почерк змінювався. Деякі рядки були написані акуратно, інші — поспіхом.

Марта помітила зошит першою.

— Ти все-таки його читаєш?

— А я казала, що читатиму.

Остап підійшов ближче.

— Навіщо?

— Цікаво.

— Там нічого цікавого.

Аріна підняла очі.

— Ви ж самі показали нам цей зошит.

— Ми хотіли вас налякати.

— Не вийшло.

— Ми пам'ятаємо.

Аріна перегорнула сторінку.

— Тут про вас багато написано.

Левко зазирнув їй через плече.

— Не все правда.

— Звідки ти знаєш, що саме я читаю?

Левко відійшов.

— Припустив.

Аріна усміхнулася й продовжила читати.

Мілана сіла поруч.

— Є щось цікаве?

— Є опис того, як уночі самі відчинялися двері.

— Це Северин, — одразу сказав Левко.

Северин повільно повернув голову.

— Навіщо ти це сказав?

— А що? Вона все одно прочитає.

Аріна подивилася на Северина.

— То це ти двері відчиняєш?

— Іноді.

— Навіщо?

— Людей це лякає.

— Зрозуміло.

Аріна знову опустила погляд до зошита.

— А тут про світло.

Усі подивилися на Левка.

— Що?!

— Ти любиш блимати світлом, — сказав Матвій.

— Не тільки я!

— Хто ще?

Левко замовк.

— Оце вже цікавіше, — сказала Аріна.

Лада підійшла ближче.

— Ви зараз що, розслідування проводите?

— Ні. Просто читаємо.

— З вами неможливо.

— Чому?

— Нормальна людина знайшла б у квартирі старий зошит із моторошними записами й задумалася б, чи варто тут залишатися.

Аріна кивнула.

— Я задумалася.

Остап аж випростався.

— І?

— Вирішила залишитися.

Він знову похмурнів.

— Навіщо тоді було думати?

— Щоб ухвалити рішення.

Мілана засміялася.

Аріна перегорнула ще одну сторінку.

І раптом перестала усміхатися.

— А це що?

П'ятеро замовкли.

Матвій, який сидів за столом із ноутбуком, підняв голову.

— Що там?

Аріна провела пальцем по рядку.

— Тут не вірш.

Артем підійшов ближче.

— А що?

— Запис.

— Який?

Аріна прочитала:

— «Сьогодні вони назвали свої імена».

У кімнаті стало тихо.

Аріна повільно підняла очі на п'ятьох.

— Цікаво.

Остап схрестив руки на грудях.

— Що саме?

— Ми теж тільки нещодавно дізналися ваші імена.

— І?

— Значить, людина, якій належав зошит, теж із вами розмовляла.

— Ми ніколи цього не заперечували, — відповіла Марта.

— А далі написано ще дещо.

Левко спробував зазирнути в зошит.

Аріна прикрила сторінку рукою.

— Е ні.

— Що?

— Тепер мені точно цікаво.

— Аріно, — насторожено промовила Лада.

— Що?

— Може, не треба?

Аріна здивувалася.

Уперше за весь час хтось із п'ятьох не намагався змусити її щось побачити.