Розділ 11 Знайомство

Наступного вечора у квартирі було незвично тихо.

Аріна сиділа на дивані з ноутбуком, Мілана переглядала щось у телефоні, Артем читав, а Матвій нарешті насолоджувався вечором, коли ніхто не рухав його речі й не шепотів над вухом.

П'ятеро потойбічних мешканців розташувалися неподалік.

Після візиту Олесі й Данила вони були не в найкращому настрої.

— Вона злякалася, — вкотре повторив один із чоловіків.

— На кілька хвилин, — нагадала одна з жінок.

— Але злякалася.

— А потім почала перевіряти холодильник.

— Це не скасовує перших кількох хвилин.

Аріна відірвалася від ноутбука й подивилася на них.

Щось у цій картині раптом здалося їй дивним.

Не те, що у квартирі сиділи п'ятеро потойбічних істот.

До цього вона вже звикла.

Дивним було інше.

— До речі...

Усі повернулися до неї.

— Що? — запитала одна з жінок.

— Ми тут уже скільки живемо, а я досі не знаю, як вас звати.

Запала тиша.

П'ятеро дивилися на Аріну.

Аріна — на них.

— Що?

— Ви тільки зараз вирішили запитати?! — обурилася жінка.

— А раніше якось не було потреби.

— Не було потреби?!

— Ну так.

— Ми живемо з вами в одній квартирі!

— Саме тому й питаю.

Матвій підняв голову.

— А справді. Ми навіть імен не знаємо.

— І тебе це досі не хвилювало?! — запитав один із чоловіків.

— Я працюю. Мене більше хвилювало, щоб ви не чіпали ноутбук.

Мілана засміялася.

— Мені тепер теж цікаво. Як вас звати?

П'ятеро перезирнулися.

— Неймовірно, — пробурмотіла жінка.

— Спочатку вони нас не бояться, — додав чоловік. — Потім погрожують святою водою. Приводять родичів. Дозволяють журналістці ставити нам запитання...

— Я їй нічого не дозволяла, — заперечила Аріна. — Софія сама вирішила.

— Це нічого не змінює!

Артем відклав книжку.

— То як вас звати?

Жінка, яка обурювалася найбільше, випросталася.

— Лада.

— Дуже приємно, — сказала Аріна.

Лада примружилася.

— І це все?

— А що ще треба?

— Не знаю. Хоч якась реакція.

— Гарне ім'я.

Лада явно не знала, чи вважати це достатньою реакцією.

Друга жінка усміхнулася.

— Я Марта.

— Аріна.

Марта подивилася на неї.

— Ми знаємо.

— Точно.

— Мілана.

— І це ми знаємо.

— Артем, — озвався хлопець.

— Знаємо.

Матвій підняв руку.

— Матвій. Раптом забули.

— На жаль, ні, — відповіла Лада.

— Чому «на жаль»?

— Бо ти постійно нагадуєш, що ми заважаємо тобі працювати.

— Бо ви заважаєте мені працювати.

— От знову!

Один із чоловіків ступив уперед.

— Я Остап.

Аріна кивнула.

— Тепер зрозуміло.

Остап насторожився.

— Що тобі зрозуміло?

— Нічого. Просто тепер знаю, як до тебе звертатися, коли ти знову почнеш говорити про вашу репутацію.

Мілана прикрила рот рукою, приховуючи сміх.

— Я не постійно говорю про репутацію!

Четверо істот одночасно подивилися на Остапа.

— Що? — обурився він.

Северин, який досі мовчав, спокійно сказав:

— Постійно.

Остап повернувся до нього.

— Ти на чиєму боці?

— На своєму.

— А тебе як звати? — запитав Артем.

— Северин.

— Підходить, — вирішила Мілана.

Северин підозріло глянув на неї.

— Чому?

Дівчина замислилася.

— Не знаю. Просто підходить.

— Дуже змістовно.

Залишився останній.

Матвій подивився на нього.

— А ти?

Чоловік усміхнувся.

— Левко.

Матвій завмер.

— Це ти ручку підіймав?

Левко зробив невинний вигляд.

— Яку ручку?

— Мою.

— У тебе багато ручок.

— Ту, якою я працював.

— Можливо.

— І шепотів моє ім'я?

— Можливо.

— І з'явився під час робочого дзвінка?

Левко задумався.

— Це вже схоже на допит.

— Отже, ти.

— Нічого не доведено.

Аріна засміялася.

— Софію покликати?

Левко миттєво перестав усміхатися.

— Не треба.

— Вона швидко з'ясує.

— Аріно, не треба кликати журналістку через ручку.

— Тоді зізнавайся.

Левко зітхнув.

— Добре. Я.

Матвій задоволено кивнув.

— Я так і знав.

— Ти пів години тому навіть мого імені не знав!

— Але тепер знаю.

Остап важко зітхнув.

— Неймовірно.

— Що цього разу? — запитала Аріна.

— Ви живете з п'ятьма потойбічними істотами й тільки зараз поцікавилися нашими іменами.

— Зате тепер познайомилися.

— Через скільки часу!

Аріна закрила ноутбук.

— Добре. Давайте перевіримо. Лада.

— Тут.

— Марта.

— Тут.

— Остап.

— Тут.

— Северин.

Він мовчки кивнув.

— Левко.

— А мене навіщо перевіряти? Ти щойно погрожувала мені Софією.

— Усіх запам'ятала.

— Вітаємо, — пробурмотіла Лада.

Кілька секунд усі мовчали.

Потім Матвій підняв палець.

— У мене є пропозиція.

— Яка? — насторожився Остап.

— Тепер, коли ми офіційно познайомилися, встановимо правила співжиття.

П'ятеро одночасно заговорили:

— Ні!

— Чому одразу ні?

— Бо ми вже знаємо, якими будуть твої правила, — сказав Левко.

— І якими?

Левко почав загинати пальці.

— Не чіпати ноутбук. Не чіпати ручки. Не шепотіти під час роботи. Не з'являтися під час відеодзвінків...

— Чудово. Сам усе знаєш.

— Я не погоджувався!

— Але запам'ятав.

Мілана підняла руку.

— Моє правило: не будити вночі.

— Моє теж, — підтримала Аріна.

— А якщо дуже треба? — запитала Марта.

— Що може бути дуже треба о третій ночі?

Марта задумалася.

— Налякати вас.

— Це не дуже треба.

Артем усміхнувся.

— Моє правило просте: не псувати речі.

— Ми не псуємо речі, — відповів Северин.

— Тоді проблем немає.

Остап склав руки на грудях.