Глава 5

Першу емоцію на обличчі Нолана, Лука побачив здивування, потім нерозуміння і через секунду, співчуття. Нолан дивився на нього з величезним сумом і розумінням. Лука навіть не очікував такого, він ще ніколи не бачив настільки щирого співчуття і жалю. І це при тому, що Нолан навіть не знав всієї ситуації, він міг подумати будь-що, але щоб це не було, був готовий заплакати через горе чужої йому людини. Лука не любив, коли його жаліють і дуже злився в такі моменти, але не з Ноланом, він не вимовляючи жодного слова зміг в його душі, пробудити жаль до самого себе, який придушував багато років.

Нолан мовчав, він не знав, що сказати, просто дивився Луці в очі. Тоді Лука відчув, що повинен продовжити розповідь.

—Коли я народився, моя біологічна мама написала відмову від мене ще в пологовому, - йому було боляче це говорити, - вона залетіла в 16 років від мужика, який покинув її, будучи не готовою в одиночку ростити дитину, без грошей і підтримки та не бачачи іншого виходу, відмовилась від мене. - зі злістю до цієї людини, промовив Лука, - Після пологового мене відправили в дім малютки. Ну і пізніше, як підріс перевели в групу з однолітками. І там я спіткнувся із всією жорстокістю дітей. Протягом двох років мене били, обзивали, що я такий худий, слабенький, викинутий. Сміялись коли починав плакати,  якщо за мене захищалась вихователька і сварила їх, пізніше мене чекала розправа, за те що я пожалівся. Під час прогулянок на майданчику, чекали моменту коли вихователі не дивляться і валяли мене то в грязюці, то змушували пити воду з калюжі, щоб козликом став. Били часто, якщо впирався. Найчастіше ногами в живіт або спину, але ніколи в обличчя, щоб вихователі нічого не помітили і їх знову не сварили. Хоча це й було не логічно, адже синці на тілі всеодно були, але вони змушували мене їх ховати від старших.

Хоч в нього і була помітна злість, він говорив спокійно, ніби нічого страшного і поганого не пережив.

—Я завжди мріяв, щоб мене забрали в хорошу сімʼю, в якій не будуть бити а любити. Але я був наївним і ніхто з дорослих не звертав на мене уваги. Дивився на те, як щастить одноліткам коли їх забирали в сімʼї. В пʼять я втратив надію, розчарувався, прийняв ті всі знущання, перестав плакати коли били, став тілом без душі. Як припинив реагувати, їх це ще більше злило і вони били сильніше, щоб побачити мої сльози. - поринувши в ці тяжкі для душі спогади, він навіть не помітив, як стисну до болю кулаки, - І от в той же рік, в кінці літа, до мене прийшла знайомитись Ліна, мені вже було всеодно чи заберуть в якусь сімʼю. Був дуже закритий, не хотів навіть говорити з нею. Але вона виявилась настільки балакуча і щира, на мої грубості відповідала посмішкою,- погляд Луки враз зі злого перетворилось в захоплений цією людиною. - Я відчув, що вона прийшла не з злими намірами. Але спочатку не хотів відкриватись і вірити їй, та коли мама на одній із зустрічей, сіла біля мене, подивилась серйозним поглядом і сказала «Ти багато натерпівся, можливо зараз саме час почати жити по справжньому. Я хочу щоб у тебе було щасливе дитинство, тому пропоную жити зі мною», вона мене не змушувала, не вказувала як вчинити, а просила, пропонувала піти до неї. В цей момент я відчув, їй правда можна довіритись, та зміг знову щось відчувати, в мене заболіло серце і я розплакався, сльози які так довго стримував лились з очей ніби річка. А Ліна підсіла блище і обняла мене. - з болем в голосі розповів він це все. - Памʼятаю, як я довго плакав, мабуть годину витирав соплі об пальто мами. - легенько усміхнувся Лука. - Після завершення всиновлення, розбору з документами, я почав жити з мамою.

Лука затих, стояв навпроти Нолана і дивився йому в очі, в яких читався біль за нього. Зараз він був дуже вразливий, що його лякало, але в Нолана не відчувалось жодного поганого наміру, а лише щирість і велике серце. Після недовгого мовчання, Нолан вирішив задати питання.

—Ти знаєш, що зараз з твоєю біологічною мамою? - обережно запитав Нолан.

—Знаю! - Лука на секунду замовк, а потім продовжив. - Вона закордоном. Одружена дітей немає, щось мама говорила ніби дуже хвора, але я не цікавився деталями. В мене навіть не залишилось ненависті до цієі людини, просто байдужість. Я її не знаю і дізнаватись, як вона живе добре чи погано, не маю бажання.
—Ти не пробував відшукати її?

—Якось коли був менший мені стало цікаво, хто вона зараз, чому покинула мене, що змусило це зробити, але довго не наважувався сказати мамі, боявся образити її. Але потім вона сама завела цю тему, розповіла все що знає про Вікторію. Тільки чомусь від розповіді про неї, в мені нічого окрім образи і ненависті більше не зародилось.

—Як ти зміг пережити це і не зненавидіти весь світ? - напів шепотом, запитав Нолан, - Чи того страшніше, зробити щось з собою?

—Взагалі то я й зненавидів весь світ, своє життя. Хоч Ліна й всіма силами старалась підтримувати мене, показувала свою любов, водила до психологів, всеодно мені було важко. На початку я майже не розмовляв, будь-які різкі рухи мами мене лякали і я рефлекторно відсторонювався або відходив в іншу половину кімнати. Майже не їв, бо в дит.будинку  мене завжди відбирали їжу і казали, що я її не вартий. Про самогубство я не думав, бо тоді ще не знав, що так можна, але постійно згризав шкіру до крові навколо нігтів. А коли снились дні проведені в тому пеклі, я з жахом прокидався і виривав волосся на голові. - розповідаючи все це, Лука дивився собі під ноги, та стримував емоції, які бурлили в середині. Він думав, навіщо взагалі розповідає Нолану цю неприємну історію, чому дозволив собі зараз стояти вразливим перед практично незнайомим хлопцем. Сварив себе за це, його докоряли сумніви, чи правильно вчиняє.

—В який момент ти зрозумів, що в тебе все добре, коли зміг відпустити це і почати життя з чистого аркуша? -  запитав Нолан.

—Мабуть десь років 2 назад. - задумався Лука, - Дуже довго не міг вийти з цього тривожного стану, на це знадобилось дуже багато сил, але протягом стількох років інтенсивної терапії у психолога, постійної підтримки мами, походів в кіно, прогулянок, поїздок в гори чи на море дуже багато веселих та щасливих моментів допомогли. Я бачив як мама старалась, дати  дитинство якого в мене не було і могло би й не бути, так з часом я змінився і перестав чіплятись за минуле. Став більш емоційним, перестав гризти шкіру навколо нігтів, кошмари почали снитись рідше, навіть частіше помічав усмішку на обличчі. Звичайно залишилось те чого не можна було позбутись, наприклад моєї відстороненості від людей, особливо однолітків. В школі я ні з ким не спілкуюсь і практично не говорю, лише тоді коли щось спитають, просто відповідаю і одразу даю зрозуміти, що не налаштований на подальшу розмову.