Глава 3

Лука повільно повернувся почувши досить приємний і спокійний голос, та побачив перед собою хлопця, який стояв з парасолькою. Понад хвилину Лука мовчки стояв і розглядав його. Перше, що помітив він, так це величезні темно-карі очі, в парі з каштановим волоссям, вони виглядали, ще темнішими. Потім Лука звернув увагу на зріст хлопця, він був вищий від нього на пів голови і худорлявий. Одягнений він досить просто, джинси, чорна куртка і чорно-білі кросівки, але Лука одразу помітив, що речі в нього досить недешеві. Завдяки мамі він навчився бачити одразу якісний і дорогий одяг, навіть якщо він виглядав дуже просто, адже сам так постійно одягається.

Парубку мабуть, здалося, що це мовчання занадто затягнулося, тому вирішив перепитати знову:

—Так що, ти підеш зі мною?

—Еее, вибач, - нарешті вимовив хоч щось Лука, - задумався трішки, - зніяковіло промовив він. - Так, я не відмовився б від твоєї допомоги, якщо тобі не складно.

Лука здивувався самого себе, адже він ніколи не приймав чиюсь допомогу, навіть, коли йому це потрібно було, він завжди відмовлявся. Але мабуть його підштовхнув, на цю згоду, спір з мамою, він хотів втерти їй носа, що попри дощ, знайшов вихід дістатись додому сухим.

—Тоді ходімо? Тобі ж до зупинки також, я правильно зрозумів?

—Так, мені треба дійти до зупинки.

І вони направились до виходу із території школи. На хвилину затягнулась незручна тиша. І Лука чомусь відчув, що йому потрібно щось сказати, але він не знав, що саме, бо по суті погано комунікує з людьми. Але його врятував цей невідомий хлопець.

—Мене доречі звати Нолан.

—О, так я не представився, - знову ж зніяковів Лука. Це взагалі дуже дивно для нього, адже він завжди в будь-якій ситуації спокійний і врівноважений, а з цим парубком постійно відчуває себе ніяково. - Мене звати Лука.

І знову запала тиша. Але і тут його врятував, від обовʼязку щось говорити, телефонний дзвінок. Діставши телефон з кишені, побачив, що дзвонить мама. Коли він брав слухавку, не подумав, що на мобільному у нього увімкнений досить гучний звук, і навіть люди, які поряд можуть почути, що говорить другий співрозмовник.  Про це Лука пожалкував одразу, як взяв слухавку.

—А я тобі говорила!! - оглушив гучний голос мами, його праве вухо. Це було так несподівано і голосно, що Лука на декілька сантиметрів відсторонив телефон від вуха.

—Навіщо ти так кричиш? - обурено промовив Лука. - Я ледь не оглухнув.

—А я тобі говорила «Лука візьми парасольку, буде дощ», а ти «Ні, дощу не буде, навіщо вона мені». І от бачиш, яка злива почалась.

—Ну і що, що ти говорила. Яка різниця?!

—Яка різниця?? - здивовано виголосила вона, - А якщо ти захворієш? Знаєш, як легко ти болієш, і можеш лягти з температурою на тиждень, я ж тобі казала.

—Не роби з цього драму, не захворію, не бійся. - запевнив її Лука.

—Ага знаю я тебе, на протязі постоїш і одразу температура, а якщо ти пройдешся під цією зливою і ще й так холодно, то я взагалі боюся уявити, що з тобою станеться, - голос Ліни був схвильований. - Зачекай і я зараз приїду, завезу тебе додому.

—Не потрібно, мені один хлопець запропонував місце під своєю парасолькою, тому я дійду до зупинки не змокнувши. - спробував заспокоїти її Лука.

—Щооо? - здивування в її голосі не можна було, не помітити, - Мені не почулось? Ти прийняв чиюсь допомогу? В мене глюки? Можливо я сильно рознервувалась і мені це здалось? - не повірила вона йому.

—Ні не здалось, - Лука боковим зором помітив, як Нолан усміхнувся, - так все іди працюй, в тебе робота, не відволікайся. Бувай! - після цих слів він одразу збив розмову, щоб Ліна не встигла, ще щось наговорити.

—Емм, так в мене мама трохи вразлива, та дуже бурхливо реагує на такі дрібниці.

—Це ж круто, коли мама піклується і переживає за тебе, - запевнив його Нолан.

—Ну так, і я це ціную, але часом вона аж занадто про мене печеться.

—Це краще, ніж коли рідним на тебе всеодно, - на секунду сум промайнув в очах Нолана. І Лука це помітив, йому одразу стало соромно, можливо в Нолана складна ситуація в сімʼї, а він тут жаліється на те, що мама про нього піклується. 
Лука знову відчув в собі ці незрозумілі емоції: сором, зніяковілість, недолугість вони такі дратівливі і надокучливі, як взагалі ці незрозумілі явища зʼявились в його мозку. Як він може відчувати щось подібне після всього, що пережив!?  

—Згоден, - не придумав він нічого кращого, як сказати це.

—А чому ти не приймаєш допомогу інших? - Запитав Нолан. - Якщо не хочеш, то можеш не відповідати. - Одразу попередив він.

—Ну я так звик, ще з дитинства. Я не довіряю людям, тому в будь-якій допомозі бачу підступні наміри, навіть коли це не так, і з собою нічого зробити не можу.

—Тоді чому ти пішов зі мною?

—Це може прозвучати дивно, - попередив його Лука. - Сьогодні зранку, в нас з мамою виник спір, вона наполягала взяти з собою парасольку, а я вперся і відмовився. А вона сказала, що якщо я прийду додому повністю мокрий, то вона мені цілий тиждень буде говорити «А я казала!», - він аж здригнувся коли уявив це. - мене така перспектива не влаштовує, тому я вирішив, краще пройдуся з тобою і мені не будуть цілий тиждень виносити мозок.

—Ахахах, - Лука давно не бачив таку щиру посмішку, як в Нолана. - ну вона вже це зробила пʼять хвилин тому.

—Точно, - теж засміявся Лука. - але сподіваюсь, що вона більше так не говоритиме.

За цими розмовами, вони дійшли до зупинки, та стали чекати автобус. Через хвилину він вже був біля них. Коли хлопці зайшли побачили, що вільні були лише два, зʼєднаних між собою крісла, вони сіли разом, та автобус виїхав на дорогу. З однієї сторони Лука зрадів, що вони сиділи разом, але з іншої - було лячно, адже він не знав, як далі продовжити розмову, бо ця незручна тиша його гнітила, хоча раніше йому було б всеодно і це неабияк бісило.

—Доречі, - придумав, що сказати Лука. - в якому класі навчаєшся?

—В 10-А, - залюбки відповів Нолан.