Епілог

Наталі стояла перед дзеркалом і поправляла зачіску. Її пальці трохи тремтіли, але на обличчі світилась тиха впевненість і щастя. У дзеркалі відбивалась не та дівчина, яка колись стояла сама на вокзалі в чужому місті. Тепер перед собою вона бачила жінку, яка пройшла крізь біль, сумніви, любов і диво.

У кімнату вривалась Віка, енергійна як завжди.

— Яка ж ти красива! — вигукнула вона, плеснувши в долоні. — Немов дійсно Попелюшка. Але не на балу — на власному весіллі! Наречена!

Наталі розсміялася — легко, дзвінко, так, як сміються щасливі люди. Дівчата переглянулися — у цій миті було щось надзвичайне: вдячність, тепло, віра в майбутнє.

Вони вийшли з кімнати і сіли в авто. Дорога була короткою, хоч серце Наталі калатало немов шалене. Коли вони під’їхали до церкви, натовп гостей уже збирався біля входу. З її боку були тількі найрідніші , мама , тато та брат. Адам організував швидко їх приліт, оплатив все, хоч як не відмовляла його Наталі що вони самі можуть це оплатити, він наполягав. Усі — з квітами, з усмішками, із хвилюванням в очах.

Наталі зробила крок у зал, і її погляд одразу впав на нього. Біля вівтаря стояв Адам. Він виглядав сильнішим, хоч і ще трохи блідим. Але його очі світились життям. Він посміхнувся — тією особливою посмішкою, від якої в неї завжди стискалось серце.

Він підніс їй букет нареченої, мовчки, ніжно. У той момент Наталі не чула музики, не помічала людей — тільки його. А далі… усе розчинилось у хвилюванні. Вона пам’ятає, як на питання панотця:

«Чи погоджуєшся стати його дружиною?»— відповіла впевнено і ясно:

— Так.

І в душі повторила ще раз: «Та як же я без тебе…»