Розділ 18. “Крізь скло і серце”

Раптом Адам відкрив очі.

Його погляд був спершу замутнілий, ніби свідомість ще не встигла наздогнати тіло, але вже за мить він став яснішим, впевненішим. Очі ковзнули стелею, стінами, моніторами — і зупинилися на ній. Наталі стояла за склом палати, затискаючи в долонях телефон, ніби той міг захистити її від страху. І коли він побачив її — посміхнувся. Слабко, але щиро.

За склом усі затамували подих. У палаті з’явився лікар, швидко оглянув пацієнта, щось буркнув до медсестри. Вона почала відключати кілька датчиків, залишивши основні — контроль мав тривати, але вже не цілодобово.

— Родичі можуть зайти, — кивнула медсестра і відійшла.

Першою зайшла мама Софія, вся в сльозах і тремтячих руках. Сестра Лара йшла за нею. Позаду — батько Адама. Він увесь цей час стояв осторонь, мовчазний, із жорстким поглядом. Наталі знала, що він її не приймає. Не привітався з нею, не подивився в її бік. Йому вона здавалася чужою.

Софія тихо обійняла сина, якось обережно, ніби боялася зламати його. Адам усміхався, кивав, говорив з кожним, але погляд його знову й знову линув до вікна — туди, де стояла Наталі.

І раптом він щось сказав медсестрі. Та кивнула і за мить уже стояла біля Наталі:

— Ви — Наталі? Він хоче, щоб ви зайшли.

Вона ввійшла до палати з відчуттям, що стоїть не на ногах, а на дрижачих нитках. Адам, ще блідий, але з вогнем у погляді, глянув на всіх присутніх і сказав:

— Знайомтесь. Це моя Наташа. Поважайте мій вибір. Вона буде моєю дружиною.

Він на мить замовк, усміхнувся кволо, лукаво і додав з напівсарказмом:

— Якщо, звісно, не відмовиться. А відмовиться — ну… хоча б не одразу. Але мрію про це. Хоча зараз виглядаю не дуже страшно, правда?

У палаті всі застигли в очікуванні. Наталі ковтнула клубок у горлі, підійшла ближче й стишено промовила:

— Та як же я без тебе?..

На кілька секунд у палаті запала тиша. Сестра Лара посміхнулась першою. Мама витерла очі. Батько… нарешті теж всміхнувся. Але Наталі дивилась лише на Адама. І він на неї.

Їхня історія тільки починалась.